Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

— Англія втратила б свою найвизначнішу акторку. Тепер я розумію, яким був страшенним егоїстом, коли посягав на вас.

— Ну, успіх — це ще не все. Іноді я замислююся над тим, чи не прогавила я найпрекрасніше, що може бути на світі, прагнучи будь-що задовольнити свою дурну амбіцію. Кохання — це, зрештою, єдина річ, заради якої варто жити. — Джулія знову глянула на Чарлза, і очі її, сповнені ніжності, були чарівні, як ніколи. — Знаєте, мені здається, що, якби повернулося минуле, я б сказала: «Я ваша!»

Вона взяла його руку. Чарлз відповів легким потиском.

— Моя люба.

— Я часто думала про віллу нашої мрії. Оливкові дерева, олеандри, синє море… Тиша і спокій… Іноді мене бере страх від того, що я веду таке нудне, нецікаве життя. А ви пропонували мені красу. Тепер уже надто пізно говорити про це, я знаю; але тоді я навіть уявити собі не могла, який ви дорогий для мене, я не сподівалася, що з роками ви ставатимете для мене все дорожчим.

— Чути це од вас — справжнє блаженство, голубко. Все лихе, що було колись, забувається.

— Ради вас я ладна на все, Чарлзе. Я була егоїстка, я зруйнувала ваше життя, навіть не усвідомлюючи цього.

Вона вимовила ці слова тихим, тремтячим голосом і закинула голову, відкривши білу шию. Руки притисла до маленьких грудей, щоб вони трохи піднялися у вирізі декольте.

— Не кажіть і не думайте цього, — відповів він лагідно. — Ви були для мене богинею. Інакше я не кохав би вас. Ах, моя люба, життя таке коротке, а любов така скороминуща. Трагедія життя полягає в тому, що іноді людина досягає того, чого прагне. І тепер, оглядаючись назад, на наше спільне минуле, я розумію, що ви були розумніші за мене. «Яку легенду ти в собі таїш?» Пам’ятаєте, як далі?

Її ніколи ти не поцілуєш,

хоч близький будеш до мети,

та не сумуй; зів’ять вона не може,

хоча блаженства не зазнаєш ти.

Твоє кохання вічне буде, і вічною — її краса…

«Казна-що», — подумала Джулія.

— Які чудові рядки, — зітхнула вона. — Може, ви й справді маєте рацію. Гай-гай.

Нарлз тим часом декламував вірш далі. Ця його звичка завжди трохи дратувала Джулію. А втім, цього разу вона вирішила скористатися з нагоди, щоб обміркувати ситуацію, і втупила нерухомий погляд у холодний камін. Здавалося, її зачарувала витончена краса поетичних строф.

Ясна річ, він її просто не зрозумів. Та в цьому й немає нічого дивного. Протягом двадцяти років вона лишалася глухою до його палких благань, і нема нічого дивного, що він уже втратив будь-яку надію. Майже та сама історія, що й з горою Еверест: якби ті відважні альпіністи, які так довго й безрезультатно штурмували її вершину, знайшли, нарешті, зручні сходи, що вели до самого піка, вони не повірили б власним очам і подумали б, чи нема тут якоїсь пастки. Джулія вирішила, що їй треба висловлюватися ясніше і простягти руку допомоги знесиленому пілігриму.

— Здається, час уже досить пізній, — мовила вона вкрадливим тоном. — Покажіть мені свою нову картину, і я піду додому.

Чарлз устав, і вона простягла до нього обидві руки, щоб він допоміг їй підвестися з канапи. Вони піднялися на другий поверх до його спальні. Піжама й халат Чарлза лежали акуратно складені на стільці.

— Ви, одинаки, чудово влаштовуєте своє життя. Така затишна, приємна кімнатка!

Чарлз зняв із стіни картину в рамці й підніс до Джулії, щоб вона могла оглянути її при світлі. Це був мальований олівцем портрет огрядної дами в чепчику й платті з буфами та глибоким вирізом. Джулії вона видалася негарною, а туалет її — просто жахливим.

— Справжнє чудо! — вигукнула вона.

— Я знав, що картина вам сподобається. Прекрасна робота, еге ж?

— Шедевр.

Чарлз повісив портрет на те ж місце. Коли оглянувся до Джулії, вона стояла коло ліжка, заклавши руки за спину, в позі черкеської рабині, яку старший євнух привів на огляд до Великого Візира; в цій позі було все: і соромлива невинність, і чарівний трепет, і водночас готовність незайманої дівчини вступити у своє царство. Джулія зітхнула і в зітхання те вклала ледь помітну хтивість.

— Любий мій, дякую вам за цей чудовий вечір. Я ніколи раніше не відчувала, що ви такий мені дорогий.

Вона розвела руки з-за спини і плавним, повільним рухом, який був у неї такий природний, простягла їх уперед долонями догори, немов на них лежало коштовне блюдо, а на тому блюді — її серце. Її гарні очі випромінювали ніжність і покору, а на устах грала соромлива усмішка, що мала означати: «Я — твоя!»

На обличчі у Чарлза застигла усмішка. Він, нарешті, все зрозумів.

«Боже, та я ж йому зовсім непотрібна! Це був просто блеф, він обманював мене! — Це відкриття на мить приголомшило її. — Господи, як же мені тепер виплутатися? У мене зараз, мабуть, ідіотський вигляд!»

Вона мало не впала з несподіванки. Думки блискавично закружляли у неї в голові. Чарлз збентежено дивився на Джулію, і її охопила паніка. Вона не знала, що робити з руками, які все ще простягали йому коштовне блюдо, але обважніли раптом і стали, мов два важенні дрючки. Не знала вона й того, що йому казати. І з кожною секундою її поза й уся ця ситуація ставали дедалі безглуздіші.

«Ах ти ж… ах ти ж погань вонюча. Стільки років водив мене за ніс…»

Джулія повільно почала зближати руки, аж доки долоні не торкнулися одна одної, а тоді, відкинувши голову назад, так само повільно підвела їх і приклала до щоки. Ця її поза була така ж прекрасна, як і попередня, і вимагала відповідних слів. Звучний, грудний голос Джулії злегка тремтів од надміру почуттів.

— Тепер, коли я оглядаюся назад, мені так приємно думати, що нам нема за що дорікати одне одному. Найбільше розчарування в житті — не смерть, а кінець кохання. — Подібну фразу вона чула в одній п’єсі. — Якби ми були коханцями, я давно вже набридла б вам, і що б тоді нам залишалося для спогадів про минуле, крім жалю з приводу нашої власної слабкості? Як казав про це Шеллі у вірші, який ви щойно декламували?

— Кітс, не Шеллі, — виправив її Чарлз. — «Зів’ять вона