Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

не без допомоги абата — по тому, як, втративши чоловіка, оселилася в Сен-Мало. Обидві старенькі були вельми побожні. Вони відвідували всі ранкові меси й недільні відправи. В інших справах вони рідко виходили з дому — здебільшого тоді, коли треба було зробити Церемонний візит якійсь дамі, щоб висловити співчуття з приводу смерті когось з її родичів або поздоровити з нагоди заручин її онука. Вони читали газети й свій журнал, багато шили й в’язали — для добродійних цілей, а також грали в доміно й слухали радіо, що його подарувала. Їм Джулія. Хоч абат і капітан уже впродовж багатьох років щочетверга приходили до них на обід, кожен четвер розпочинався для стареньких з хвилювання. Коли якась страва не припадала капітанові до смаку, він з моряцькою прямотою, якої від нього й чекали, не вагаючись, казав про це, і навіть абат, хоч і свята людина, деякі страви вподобав, а деяких — не любив. Наприклад, він кохався в камбалі по-нормандськи, але наполягав на тому, щоб її готували на найкращому маслі, а що по війні ціна на масло так підскочила, то це коштувало дуже дорого. Щочетверга вранці тітка Керрі діставала з їй самій тільки відомої схованки ключа від льоху і власноручно приносила пляшку кларету. Те, що потім залишалося в пляшці, вони з сестрою допивали в суботу й неділю.

Мати й тітка Керрі оточили Джулію невсипущим піклуванням. Вони до одуріння поїли її різними настоями з цілющого зілля, пильнували, щоб вона, боронь боже, не сідала там, де є хоч натяк на протяг (боротьбі з цим злом вони присвячували, власне, більшу частину свого життя). Вони щоразу примушували Джулію відпочивати і, вкладаючи її на

тахту, стежили за тим, щоб вона вкривала собі ноги. Вони критикували одяг, що його Джулія носила. Її панчохи були, на їхню думку, надто тонкі — настільки тонкі, що аж світилися; і що вона носила на тілі під сукнею? Тітка Керрі сказала, що не здивувалася б, якби почула, що під сукнею в неї немає нічого, крім сорочки.

— Вона навіть сорочки не носить, — відповіла місіс Лемберт.

— То що ж вона носить?

— Трусики, — сказала Джулія.

— Ну, і бюстгальтер, очевидно.

— Ні в якому разі! — обурено вигукнула Джулія.

— То виходить, племіннице моя, що під платтячком ти гола?

— Атож. Майже гола.

— C’est la folie[31], — сказала тітка Керрі.

— C’est vraiment pas raisonnable, ma filie[32], — сказала місіс Лемберт.

— І хоч я й не пуританка, — докинула тітка Керрі, — та все ж, на мій погляд, це навряд чи пристойно.

Джулія показала їм свій гардероб, і першого четверга по її приїзді вони провели нараду з приводу того, в чому їй вийти до гостей. Тітка Керрі і місіс Лемберт мало не посварилися. Місіс Лемберт вважала, що оскільки її дочка привезла вечірні сукні, то треба, щоб вона надягала одну з них, але тітка Керрі була проти.

— Коли я приїздила до тебе на Джерсі, моя люба, ти завжди зустрічала гостей у квітчастому халаті — я прекрасно пам’ятаю це!

— Певна річ, халат — це було б найкраще.

Вони з надією подивилися на Джулію. Вона похитала головою.

— Ні, я радше надягну саван.

Тітка Керрі вбралася в довгу чорну шовкову сукню із стоячим комірцем, оздобивши її намистом з чорного янтарю, а місіс Лемберт до такої самої сукні додала свою мереживну шаль і дутки. Капітан, дебелий чоловічок з поораним зморшками обличчям, сивим, підстриженим йоржиком волоссям і великими вусами, пофарбованими в густий чорний колір, поводився дуже галантно і, хоч йому було вже років сімдесят з гаком, за обідом легенько наступав Джулії на ногу. Коли вони виходили з їдальні, він, скориставшись з нагоди, вщипнув її ззаду.

— Поклик плоті, — пробурмотіла сама до себе Джулія, з гідністю виходячи слідом за літніми дамами до вітальні.

Старенькі носилися з нею не тому, що вона була велика актриса, а тому, що була бліда й потребувала відпочинку. Незабаром Джулія із здивуванням виявила, що її слава була для них скоріше джерелом збентеження, аніж гордощів. Вони не тільки не прагнули виставляти її напоказ, а навіть не пропонували їй супроводжувати Їх7 коли вирушали до когось із візитом. Тітка Керрі привезла з собою з Джерсі звичку щодня пити чай, і не відмовилася від неї й понині. Одного дня, невдовзі після приїзду Джулії, коли старенькі запросили кількох своїх приятельок на чай, місіс Лемберт звернулася до Джулії з такою промовою:

— Люба, сьогодні в нас будуть гості. Це наші дуже добрі місцеві знайомі, але, звичайно, вони й досі, хоч минуло вже стільки років, дивляться на нас, як на іноземців. Тим-то ми не хотіли б робити нічого такого, що могло б видатися їм ексцентричним. Певна річ, ми не хочемо примушувати тебе казати неправду, але тітка Керрі просила б тебе, якщо можна буде, не згадувати про те, що ти акторка.

Джулію це в першу мить приголомшило, та потім почуття гумору взяло гору, і вона насилу стрималася, щоб не розсміятися.

— І якщо якась наша гостя спитає тебе, хто твій чоловік, — це ж не буде обманом, правда, якщо ти відповіси, що він бізнесмен?

— Безперечно, не буде, — сказала Джулія, дозволяючи собі всміхнутися.

— Звісно, ми знаємо, що англійські акторки зовсім не схожі на французьких, — лагідно додала від себе тітка Керрі. — Адже кожна французька акторка має коханця — тут це вважається майже цілком природним.

— Боже, боже, — зітхнула Джулія.

Її лондонське життя, з усіма його хвилюваннями, радостями й прикростями, почало видаватися їй дуже-дуже далеким. Незабаром вона могла вже цілком спокійно й тверезо аналізувати Томову поведінку й свої почуття до нього. І вона зрозуміла, що він зранив її самолюбство більше, ніж її серце. Дні минали одноманітно. Незабаром про Лондон їй нагадували вже тільки недільні газети, що прибували. звідти по понеділках. Вона одержувала відразу велику пачку й читала їх цілий день. А по тому втрачала спокій — ходила по набережній і дивилася на острови, що бовваніли на обрії затоки. І сіре небо додавало їй туги за сірим небом Англії. Та у вівторок вранці вона знов занурювалася в спокійний плин провінційного життя. Вона багато читала, англійські й французькі романи, які купувала в місцевій книгарні, і свого улюбленого Верлена. Поезії його були сповнені