Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

«Любий Чарлзе!

Яка я рада, що незабаром знову побачуся з Вами! В середу я маю час. Давайте пообідаємо разом. Ви все ще кохаєте мене?

Ваша Джулія»

Заклеюючи конверт, вона пробурмотіла:

— Bis dat, qui cito dat[33].

Це латинське прислів’я завжди повторював Майкл, коли, у відповідь на прохання якої-небудь благодійної організації про пожертвування, одразу ж переказував поштою рівно половину тієї суми, яку в нього просили.

XXIV

У середу вранці перукар зробив Джулії масаж обличчя й завивку. Вона довго вагалася, вирішуючи, що вдягти — сукню з квітчастого серпанку, дуже гарну й легку, немов на картині Боттічеллі «Весна», чи біле єдвабне плаття, що так чудово облягало її струнку, юну фігуру; та, лежачи у ванні, вона зупинила свій вибір на білому єдвабі: він мав символізувати хоч якоюсь мірою той факт, що жертва, на яку вона йде, є покутою за довгі роки її невдячного ставлення до Майкла. І до цього плаття — ніяких коштовностей, крім намиста з перлів і діамантового браслета; ну, і, крім обручки, ще перстень з одним квадратним діамантом. Джулія охоче загримувала б обличчя під легкий загар, це надало б їй ще привабливішого вигляду, але від цього наміру вона відмовилася, згадавши, що чекає на неї попереду. І справді, не могла ж вона, як той актор, що, збираючись грати Отелло, всього себе вимазав у чорне, натерти усю себе коричневою маззю!

Пунктуальна, як завжди, вона спустилася у вестибюль в ту хвилину, коли перед Чарлзом відчиняли парадні двері. Вітаючись з ним, вона вклала в свій погляд ніжність, чарівну пустотливість і інтимність. Чарлз носив тепер довшу зачіску, ніж раніше. Сиве волосся його поріділо, а благородне аристократичне обличчя трохи змарніло; він тепер ледь помітно горбився, і одяг його мав такий вигляд, наче його давно не прасували.

«Який дивний світ, — подумала Джулія. — Актори аж із шкури пнуться, щоб виглядати, як джентльмени, а джентльмени роблять усе, щоб скидатися на акторів».

Безперечно, вона одразу справила на нього саме те враження, яке хотіла. І першою ж фразою своєю він дав їй можливість узяти потрібну ноту:

— Чому ви сьогодні така особливо прекрасна? — запитав він.

— Тому що я чекала зустрічі з вами.

Своїми гарними променистими очима Джулія зазирнула йому в самісіньку душу. Вона трохи розтулила губи — як леді Гамільтон на портретах Ромні[34]. Це була дуже зваблива гримаска.

Обідали вони в «Савої». Метрдотель посадив їх посеред залу, на почесному місці. Незважаючи на курортний сезон, ресторан був повнісінький. Раз у раз, помічаючи знайомих, Джулія кивала й посміхалася до них. Чарлз мав багато чого розповісти їй; вона уважно слухала його.

— Ви — найкращий співрозмовник у світі, Чарлзе, — сказала вона йому.

Вони приїхали до ресторану уже надвечір, замовили багатий обід, і, коли Чарлз допивав бренді, до залу вже почали заходити вечірні відвідувачі.

— Боже мій, невже в театрах уже закінчилися вистави? — сказав він, глянувши на годинник. — Як швидко спливає час, коли я з вами. Чи не здається вам, що офіціанти вже хотіли б спекатися нас?

— Мені зовсім не хочеться йти спати.

— Майкл, мабуть, скоро вже повернеться додому?

— Мабуть.

— Може, поїдемо до мене, посидимо ще трохи?

«Ну от, це означає «зрозуміти натяк», — подумала Джулія.

— Охоче, — відповіла вона палко й водночас соромливо. «Якби я ще могла при цьому трошки почервоніти!»

Вони сіли в його машину й поїхали на Хілл-стріт. Він завів її до свого кабінету, що містився на першому поверсі й виходив вікнами у маленький садок. Вікна на веранду були широко розчинені.

Вони сіли на канапу.

— Вимкніть яскраві лампи, хай буде як уночі, — сказала Джулія. Вона процитувала з «Венеціанського купця»: — «Такої ночі, як оця, коли вітрець дерева ніжно цілував…»

Чарлз вимкнув усі лампи за винятком одної, під абажуром, і, коли він знову сів, вона пригорнулася до нього. Він поклав руку їй на талію, і вона схилила голову йому на плече.

— Я наче в раю, — прошепотіла вона.

— Всі ці місяці я страшенно скучав за вами.

— Не накоїли ніяких дурниць?

— Хіба що купив картину Інгреса й заплатив за неї силу грошей. Я хотів би показати її вам сьогодні перед тим, як ви підете.

— Не забудьте. А де ви її повісили?

3 тієї хвилини, як Джулія переступила поріг цього будинку, їй не давала спокою думка про те, де він її спокусить — у кабінеті чи в спальні.

— У спальні.

— І правильно зробили, — мовила вона й засміялася про себе: «Сердешний Чарлз, як він простодушно хитрить, щоб заманити мене до своєї спальні! Ох, які ж вони все-таки дурні, ці чоловіки! А основне — вони такі нерішучі». Серце її раптом болісно занило — вона згадала про Тома. Ні, до біса з ним. Чарлз справді дуже милий, і вона винагородить його за безмежну відданість.

— Ви були для мене справжнім другом, Чарлзе, — сказала Джулія тихим, хрипким голосом. Вона злегка повернула до нього голову і тепер майже торкалася щокою його лиця, а губи її знов були ледве розтулені, як у леді Гамільтон. — Боюся тільки, що я не завжди віддячувала вам за вашу доброту.

Вона була в цю мить така чарівна й приваблива — мов той стиглий персик, який тільки й чекає, аби його зірвали, — що, здавалось, він обов’язково поцілує її. Вона у відповідь обніме його за шию своїми ніжними білими руками… Але він тільки усміхнувся.

— Не кажіть мені такого. Ви завжди були для мене справжнім божеством.

«Він боїться, сердешний».

— Певно, ніхто так палко не кохав мене, як ви.

Чарлз пригорнув її до себе.

— Я й зараз кохаю. І ви це знаєте. Ви — єдина жінка в моєму житті.

Та оскільки він не припав до її підставлених уст, Джулія обережно одвернулася й замислено втупила очі в електричний камін. «Шкода, що він не ввімкнений», — зітхнула в думці. Цій сцені бракувало вогню.

— Якби ми свого часу не стримували себе, все нині було б зовсім не так. Гай-гай…

Джулія точно не знала, що саме оте «гай-гай» означає, але драматурги чомусь полюбляли цей вигук; на сцені вона вимовляла його зітхаючи, і він завжди звучав