Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

лагідного смутку, який, здавалось, відповідав атмосфері цього сірого бретонського міста з його сумними старими кам’яницями і тихими вуличками, крутими й покрученими. Прості звичаї двох стареньких жінок, їхнє розмірене й монотонне існування; їхні безневинні плітки викликали в неї співчуття. Впродовж років з ними нічого не траплялося, і нічого вже не трапиться до самої їхньої смерті, а коли вони помруть, то не залишать по собі майже ніякого сліду. І дивно те, що все це їх задовольняє. Вони не знають ні злоби, ані заздрощів. Вони досягли тієї відчуженості від речей, що зв’язують людей між собою, якої досягає вона сама, коли стоїть на кону, в світлі рампи, вклоняючись у відповідь на оплески захопленої публіки. Іноді Джулії здавалося, що ця відчуженість є її най дорогоціннішим надбанням. У неї джерелом її була гординя; у старих — покора. В обох випадках з цієї відчуженості народжувалася прекрасна річ — свобода духу; та все ж у старих вона була надійніша.

Майкл писав їй раз на тиждень — енергійні, ділові листи, в яких розповідав про фінансові справи «Сіддонс-театру» й про підготовку до нової постановки. Але Чарлз Темерлі писав їй щодня. Він переказував їй усі лондонські плітки, він ділився з нею в своїй чарівній інтелігентній манері враженнями від побачених картин і прочитаних книжок. Він вдавався до тонких алегорій і сполучав ерудицію з гумором. Він філософствував, не впадаючи в педантизм. Він казав Джулії, що обожнює її. Таких прекрасних любовних листів Джулія не одержувала ще ніколи в житті, і вона вирішила зберегти їх для нащадків. Може, колись хто-небудь видасть їх, і тоді люди приходитимуть до Національної портретної галереї й дивитимуться на її портрет роботи Маківоя й зітхатимуть, думаючи про сумну романтичну любовну історію, героїнею якої вона була.

Протягом перших двох тижнів після втрати, що спіткала її, Чарлз був для неї справжньою опорою, вона просто не уявляла, що б робила без нього. Він не відходив од неї ні на крок. Розмови з ним переносили її в зовсім інший світ, заспокоювали її нерви. Її душу забруднили, і духовне спілкування з ним допомагало їй очиститися від скверни. Найкращим відпочинком для неї було ходити з ним по картинних галереях і дивитися на картини. Вона мала всі підстави для того, щоб відчувати до нього безмежну вдячність. Вона знову й знову думала про те, як багато років він кохає її. Двадцять років! А вона весь цей час була не дуже добра з ним. Якби вона віддалася йому — для нього це було б величезним щастям, а з нею б нічого не сталося. «І справді, — подумала вона, — чому я так довго відмовляла йому?» Може, саме через його безмежну й покірливу вірність, а, може, тому, що хотіла залишитися для нього тією ідеальною істотою, за яку він її мав? Ні, це таки безглуздо, і вона поводилася егоїстично. І тепер вона подумала радісно, що зможе, нарешті, віддячити йому за всю його ніжність, терпіння і самозречення. Почуття власної нікчемності, викликане великою добротою Майкла, все Ще переслідувало її, і вона все ще шкодувала, що так довго його зневажала. Прагнення до самопожертви все ще пекучим полум’ям палало в її грудях. І вона вирішила, що Чарлз є гідним об’єктом для такого акту. Вона всміхнулася добродушно й співчутливо, уявляючи собі, як він здивується, коли зрозуміє її намір; спершу він навіть не повірить, але потім — який захват, який екстаз! Кохання, що його він так багато років стримував у собі, знищить всі перешкоди і бурхливим потоком заллє її. На серці у неї потеплішало, коли вона уявила собі його безмежну вдячність. Та все ж він не віритиме в своє щастя; і коли все скінчиться, то, лежачи в його обіймах, вона пригорнеться до нього й ніжно прошепоче: «Чи ж варто було цього так довго чекати?» — «Як Єлена прекрасна, ти одним поцілунком робиш мене безсмертним».

Все ж таки, як це прекрасно — дарувати іншій людині щастя.

«Обов’язково напишу йому перед від’їздом із Сен-Мало», — вирішила вона.

Весна перейшла в літо; наприкінці липня Джулія поїхала в Париж замовляти нові сукні. Майкл хотів показати прем’єру п’єси у вересні, і репетиції мали розпочатися в серпні. Вона привезла п’єсу з собою в Сен-Мало, маючи намір вчити там свою роль, але тамтешня обстановка позбавляла її цієї можливості. Вона мала скільки завгодно вільного часу, але в тому сірому, строгому і водночас затишному містечку, в постійному товаристві двох стареньких жінок, чиї інтереси обмежувалися церквою і хатнім господарством, вона просто не могла зосередитися на п’єсі — хоч якою хорошою була ця п’єса.

— Ні, час уже повертатися назад, — сказала вона собі. — Бо інакше, чого доброго, і справді переконаю себе, що театр не вартий того галасу, який навколо нього здіймають.

Вона попрощалася із своєю матір’ю і тіткою Керрі. Вони надзвичайно гостинно приймали її, та все ж вона підозрівала, що старенькі не дуже сумуватимуть, коли її від’їзд дозволить їм повернутися до звичайного життя, перерваного її появою. Крім того, їм полегшає від думки про те, що тепер уже не треба побоюватися ексцентричних вихваток, на які завжди здатна акторка, — вихваток, що могли викликати осуд з боку поважних дам Сен-Мало.

Отож десь опівдні вона приїхала в Париж.

Коли перед нею розчинили двері номера в готелі «Ріц», вона задоволено зітхнула. Приємно знов опинитися в розкішній обстановці! Троє чи четверо поклонників надіслали їй квіти. Вона прийняла ванну й переодяглася. Шарль Деверіль, її постійний кравець і давній приятель, заїхав за нею й повіз обідати до Булонського лісу.

— Я чудово провела час, — сказала вона йому, — і, звичайно, для стареньких мій приїзд був справжнім святом, але пробути там ще один день я не могла б — умерла б з нудьги.

Ідучи того чудового вечора Єлісейськими Полями, вона просто не тямила себе од щастя. Як приємно знову вдихати запах бензину! Автобуси, таксі, перегук клаксонів, каштани, ліхтарі, безліч людей на тротуарах і в кафе… Все це було казково прекрасно. І коли вони зайшли до «Шато де Мадрід», такого яскравого, такого аристократичного й розкішного, якою насолодою було знову побачити гарно вдягнених, зі смаком підгримованих жінок і засмаглих чоловіків у смокінгах!

— Ах, я почуваю себе, наче королева, що повернулася з вигнання.

Кілька щасливих днів Джулія ходила по ательє, замовляючи та з насолодою приміряючи різне вбрання. Та вона була жінкою твердої вдачі і, раз вирішивши