Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

— Ах, не верзи дурниць, будь ласка, — відповіла вона весело. — Я ж казала тобі, що все буде гаразд.

— Я страшенно радий, що все вийшло так добре. Евіс погодилася на цю роль, знаючи про неї тільки те, що я їй розповів. Звичайно, вона не Дає своєї згоди, не прочитавши п’єси.

Як добре, що він не бачив, як скривилася Джулія, почувши ці слова! їй дуже хотілося різко відповісти йому, сказати, що в «Сіддонс-театрі» третьорядним акторкам не дають читати п’єсу перед підписанням контракту, але натомість вона тільки лагідно мовила:

— Ну, сподівавсь, вона не розчарується. На мій погляд, це чудова роль.

— І можеш бути певна, вона її зіграє як слід!

Джулія судорожно зітхнула.

— Це буде чудово, правда ж? Це може стати початком її кар’єри.

— Атож, я сказав їй про це. Послухай, а коли ми з тобою знову побачимось?

— Я тобі подзвоню, добре? На жаль, найближчі кілька днів я буду дуже зайнята.

— Ти ж не хочеш поставити на мені хрест тільки через те, що…

Джулія засміялася (цей хрипкий сміх викликав такий захват у глядачів!).

— Ну що за дурниці. О боже, у мене з ванни вже вода біжить. Я мушу йти купатися. До побачення, любий.

Вона поклала трубку. Його голос! Як защеміло її серце! Сидячи на ліжку, вона бездумно хиталася вперед-назад, вперед-назад.

— Шо мені робити? Що робити?

Вона гадала, що рана вже почала загоюватися, але ця коротка, безглузда розмова довела їй, що вона кохає його не менше, ніж раніше. Він був їй потрібний. Весь час, кожної миті їй бракувало його. Вона не могла жити без нього.

— Я не витримаю цього, — простогнала вона.

І знову театр став її єдиним порятунком. За іронією долі центральна сцена, у якій вона грала і якій вистава завдячувала своїм успіхом, була сценою розлучення двох закоханих. Щоправда, розлучались вони з почуття обов’язку;, і Джулія в цій п’єсі жертвує своїм коханням, своїми надіями на щастя, всім, що було їй дороге, в ім’я благородного ідеалу. Остання сцена подобалася Джулії з самого початку. Вона грала її надзвичайно зворушливо. І от тепер Джулія вкладала в свою гру весь свій душевний біль; тепер вона зображувала не нещасну героїню, а муки свого власного розбитого серця.

Поза театром Джулія весь час намагалася побороти цю пристрасть, що, як вона сама добре розуміла, була просто смішна, навіть принизлива для неї, й весь час гнала від себе думки про цього, по суті, нікчемного хлопця, який так знівечив її життя; але ввечері, граючи цю сцену, вона давала волю емоціям, давала вихід своєму горю. Безнадія героїні ставала її власною безнадією, і жагучі слова кохання, з якими вона зверталася до свого партнера по п’єсі, насправді виражали її власне кохання, палке кохання до Тома. Перспектива самотнього, нічим не заповненого життя, що відкривалася перед її героїнею, була насправді її власною безпросвітною перспективою. І єдина втіха для неї — свідомість того, що вона ще ніколи в житті не грала так блискуче.

«Боже, заради такої гри можна навіть стерпіти ці страшні муки».

Ніколи раніше вона не вкладала в свою гру всю свою душу.

Одного вечора, коли по закінченні вистави Джулія повернулася до своєї артистичної убиральні, знесилена, але радісно збуджена бурхливими оплесками й вигуками «Браво!», вона побачила, що там на неї чекає Майкл.

— Здоров! Ти часом не сидів у партері?

— Сидів.

— Але ж ти вже бачив виставу два чи три дні тому.

— Так, я дивлюся спектакль уже четвертий вечір підряд.

Джулія почала роздягатись. Майкл підвівся з крісла й

почав ходити по кімнаті. Вона скоса глянула на нього й побачила йото насуплене обличчя.

— В чому річ?

— Про це хочу тебе запитати.

У Джулії похололо на серці. Невже він знову почув щось про Тома?

— А куди це Іві повіялась? —сказала вона.

— Я попросив її вийти. Я мушу поговорити з тобою,

Джуліє. І, будь ласка, постарайся вислухати мене спокійно. Я просто повинен сказати тобі про це.

У Джулії мороз пробіг поза спиною.

— Ну, що таке?

— До мене почали доходити чутки, і я вирішив перевірити все сам. Спершу я був подумав, що це просто випадок. Тому й не казав тобі, аж доки не переконався. Що це з тобою, Джуліє?

— Зі мною?

— Так. Чому ти так паскудно граєш?

— Я? — вона сподівалася почути від нього що завгодно, тільки не це. Очі її спалахнули гнівом. — Ах ти ж дурень нещасний, та я ніколи в житті не грала так добре.

— Дурниці. Ти граєш препогано.

Звичайно, їй одлягло від серця, коли він заговорив про її гру, але що це він верзе? Вона аж засміялась, хоч яка сердита була.

— Чи ти думаєш над тим, що кажеш? Та хто краще за мене знає, що таке гра? Хіба не я навчила тебе розуміти її, зробила з тебе актора? Та, зрештою, факти говорять самі за себе. Чи ти знаєш, скільки разів мене викликали сьогодні на сцену, скільки разів піднімали завісу? Цю виставу ще ніколи так добре не приймали.

— Все це я чудово знаю. Публіка дурна. Якщо ти будеш кричати, верещати й тіпатися, мов у корчах, на сцені, то в залі завжди знайдеться сотня йолопів, які аж захлинатимуться від захвату. А останні чотири вечори ти влаштовувала на сцені справжній балаган. Твоя гра була фальшива од початку до кінця.

— Фальшива? Та я в кожне слово душу вкладала!

— Не знаю, що ти там вкладала, але у тебе нічого не виходило. Це була не гра, а казна-що. Ти перегравала, ти форсувала кожен звук, всі твої рухи й жести були абсолютно непереконливі. Такої халтурної гри я ще ніколи не бачив.

— Ах ти ж свиня, та як ти смієш розмовляти зі мною таким тоном? Ти сам халтурник!

Вона дала йому ляпаса.

Майкл посміхнувся.

— Ти можеш бити мене, кричати, лаяти на всі заставки, але факт залишається фактом: твоя гра нікчемна. І тому я не можу починати репетиції нової вистави.

— Тоді знайди собі кого-небудь, хто гратиме краще.

— Ну навіщо ці дурниці, Джуліє. Може, я й не дуже добрий актор, я ніколи і не вважав себе таким актором, але я вмію відрізнити справжню гру від фальшивої. І, більше того, тебе я знаю,