Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

— Ми чудово проводили час разом, та чи не здається тобі, що треба поставити крапку?

Вона вимовила це так легко, майже жартівливо, що ніхто б, напевно, не здогадався, як крається в цю мить її серце. Вона завмерла, із страхом чекаючи його відповіді.

— Мені страшенно шкода, що так сталося, Джуліє. Але я далі так не можу. — Він збентежено глянув на неї. — Ти не сердишся на мене?

— Сердитися? Через те, що ти охолов до мене й віддав своє зрадливе серце Евіс Крічтон? — Її очі пустотливо сміялися. — Ну що ти, любий, звичайно, не серджуся. Зрештою, ти зберігаєш відданість представницям однієї професії.

— Я дуже вдячний тобі за все, що ти для мене зробила. Я не хотів би, щоб ти вважала мене невдячним.

— Ах, мій любий, не верзи дурниць. Нічого особливого я для тебе не робила. — Вона підвелася. — А тепер тобі, мабуть, час уже йти. У тебе ж завтра безліч усяких справ, та й я страшенно стомилася.

Для Тома це було так, наче з нього зсунувся якийсь важкий тягар. Проте цілковитого задоволення він усе ж не відчував, його спантеличив її тон — такий приязний і водночас з ледь помітними нотками іронії; у нього було таке почуття, наче його якось піддурили. Він підійшов до Джулії, щоб, сказавши «на добраніч», поцілувати її. На якусь мить вона завагалася, а потім з приязною усмішкою підставила одну щоку, потім другу.

— Тебе ж не треба проводжати до виходу, правда? — вона затулила рота долонею й позіхнула. — Ах, мені так хочеться спати.

Щойно Том вийшов, як Джулія вимкнула світло, підбігла до вікна і, обережно піднявши завісу, визирнула на вулицю. Вона почула, як грюкнули парадні двері, й побачила, що він вийшов на тротуар. Зупинившись, він подивився на всі боки. Вона одразу догадалася: шукає таксі. Та на вулиці машин не було, і тоді він попрямував до Ріджентс-парку. Джулія зрозуміла, що тепер Том поїде на вечірку, де на нього чекає Евіс Крічтон, і розповість їй радісну новину.

Джулія опустилася в крісло. Досі вона грала, грала чудово, але тепер почувала себе абсолютно знесиленою. Сльози, сльози, яких ніхто не міг бачити, покотилися по її щоках. Вона була дуже нещасна. Одне тільки полегшувало її біль: холодна зневага, якою вона тепер мимоволі переймалася до цього дурного хлопця, котрий проміняв її на бездарну акторку, яка нічого не тямить у мистецтві гри. Не знає навіть, як ходити по сцені, як тримати руки.

«Якби в мене було почуття гумору, я б зараз боки рвала від сміху, — плачучи, думала вона. — Це ж справжнісінький анекдот, я ще такого анекдота в житті не чула».

Потім вона почала думати, що ж тепер Том робитиме. Ось-ось йому доведеться платити за квартиру. Чимало речей в його квартирі належало їй. А повертатися назад до своєї убогої кімнатки на Тевісток-сквер йому, напевно, не дуже хочеться. Вона згадала людей, з якими він тепер знайомий завдяки їй. Він зумів утертися їм в довіру, створив собі репутацію корисної людини і, звичайно ж, знатиметься з ними й далі. Але ввести у їхнє коло Евіс буде йому нелегко. Ця дівка досвідчена й продажна — це напевне, — і вона не буде з ним церемонитися, коли кишеня його спорожніє.

А цей дурень піймався на її гачок — повірив у її чистоту й цнотливість! Джулія знала, що являють собою такі жінки. Ясна річ, Том потрібен їй лише для того, щоб пробратися в «Сіддонс-театр», а коли їй це вдасться, вона його відразу ж відшиє. Подумавши це, Джулія стрепенулася. Вона пообіцяла Тому, що Евіс одержить роль у п’єсі тільки тому, що такої обіцянки вимагала сцена, яку вона грала, і в ту мить вона не надавала значення своїм словам. Все ж залежало від Майкла.

— А вона таки одержить цю роль, їй-богу, одержить! — сказала Джулія вголос і зловтішно захихотіла. — Бог свідок, я жінка не зла, але всьому є межа.

Так, Том і Евіс Крічтон ще поплатяться за все, побачимо, хто сміятиметься останній. Сидячи в темряві, вона похмуро обмірковувала план помсти. Та раз у раз сльози наверталися їй на очі — коли наринали спогади, що завдавали їй страшного болю. Це були спогади про його струнке, молоде тіло, про палкі обійми і дотик його губ, про його усмішку — і соромливу, й пустотливу водночас, — і про запах його кучерів.

«Яка ж я дурна! Мені треба було мовчати, нічого не говорити. Я ж добре його знаю. Евіс — це тільки короткочасне захоплення. Він скоро забув би про неї і повернувся б до мене…»

Страшенно стомлена, Джулія підвелася й пішла до своєї спальні. Щоб заснути, вона прийняла снотворне.

XXII

Але наступного ранку Джулія прокинулася дуже рано, о шостій, і одразу ж її думки повернулися до Тома. Вона повторювала в думці все те, що сказала йому, і те, що він казав їй, і почувала себе дедалі більш пригніченою й нещасною. Трохи втішало її тільки те, що цю останню розмову вона зуміла провести в тоні веселому й недбалому і Том не помітив навіть, яких страждань їй завдав.

Це був для неї тяжкий день: вона не могла думати про щось інше і сердилася на себе через те, що не могла викинути Тома з голови. Їй було б легше, якби вона могла поділитися своїм горем із близькою людиною. Їй хотілося, щоб хто-небудь утішив її, сказав, що Том не вартий того, щоб через нього сумувати, і що він повівся з нею, як справжній негідник. Завжди, коли їй бувало тяжко, вона шукала співчуття у Чарлза або Доллі. Певна річ, Чарлз міг би якось заспокоїти її, але для нього це був би страшний удар, адже він палко кохає її ось уже двадцять років, і жорстоко було б сказати йому зараз, що вона віддала звичайнісінькому молодому хлопцеві те, за що він без вагань оддав би десять років життя. Чарлз бачив у ній свій ідеал, і з її боку безсердечно було б цей ідеал руйнувати. Їй навіть трохи полегшало, коли вона подумала, що Чарлз Темерлі, такий аристократ, така інтелігентна й елегантна людина, так самовіддано кохає її. Звичайно, Доллі була б щаслива, якби вона висповідалася їй. Останнім часом вони рідко бачилися, але Джулія