Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт
Я часто чув про великі послуги, зроблені монархам та державам, і хотів побачити осіб, що вчинили ці послуги. На моє запитання мені відповіли, що імен їхніх не можна знайти в жодному архіві, крім кількох осіб, змальованих історією як найзапекліші шахраї та зрадники. Про інших я ніколи не чув. Усі, хто з'явилися, мали пригнічений вигляд і вбоге вбрання, і більшість із них сказали мені, що вони померли в злиднях та неласці, а решта на ешафоті або на шибениці.
Серед них був один, доля якого здалася мені незвичайною. Коло нього стояв юнак років вісімнадцяти. Він сказав, що багато років командував кораблем, і в морській баталії при Акціумі[95] йому пощастило прорватися крізь лінію ворожих кораблів, потопити три судна першого рангу і взяти в полон четверте, що було єдиною причиною втечі Антонія[96] і вирішило долю бою, під час якого був убитий його син-одинак, який стоїть поруч із ним. Далі він розповів, що свідомий своєї заслуги, він по закінченні війни поїхав до Риму і просив при дворі Августа[97] призначити його на більший корабель, командира якого було вбито, але на його прохання не звернули ніякої уваги і дали цю посаду хлопчиську, котрий ніколи не бачив моря, синові вільновідпущениці, служниці однієї з коханок імператора. Коли він повернувся на свій корабель, йому поставили в провину недбайливість у виконанні службових обов'язків, і корабель передали улюбленому пажеві віце-адмірала Публіколи, після чого він подався до себе, на вбогу ферму, далеко від Риму, і там помер. Мені цікаво було знати правду в цій історії, і я попросив викликати Агріппу, командувача флоту під час тої баталії. Агріппа, з'явившися, ствердив усе і додав ще чимало подробиць, які промовляли на користь капітана, що із скромності применшив або приховав більшість своїх заслуг.
Мене здивувала розбещеність, що так швидко й широко розвинулася в цій імперії через розкіш, яка з'явилась там дуже пізно, і я менше вже дивувався в аналогічних випадках по інших країнах, де різноманітні пороки панували значно довший час і де всю хвалу і всю здобич привласнював собі головнокомандувач, який, мабуть, мав на них найменше прав.
Усі викликані особи зберігали точнісінько той зовнішній вигляд, який мали на цім світі, і це навернуло мене на смутні думки про виродження людської раси протягом останнього сторіччя. Я бачив, як сифіліс, з усіма його відмінами та різними назвами, змінив кожну рису на виду англійця, зменшив йому зріст, розслабив нерви, покволив мускули та сухожилки, пожовтив обличчя, зробив усе тіло млявим і безсилим.
Я спустився так низько, що попросив викликати кілька англійських селян старого гарту, що колись так славилися простотою їхніх звичаїв, їжі та вбрання, чесністю в торгівлі, справжнім духом волі, сміливістю й любов'ю до рідного краю, — і був глибоко зворушений, порівнявши померлих із живими та побачивши, як усі ті національні чесноти знеславлювали заради грошей їхні внуки, які, продаючи свої голоси під час парламентських виборів, набули всіх вад та розпусти, котрих можна навчитися при дворі.
Розділ IX
Автор повертається до Мелдонади й відпливає кораблем до Лагнегу. Автора заарештовано. Його посилають до двору. Як його прийнято. Велика лагідність короля до його підданців.
Настав день від'їзду, і я, попрощавшися з його високістю управителем Глабдабдрібу, повернувся з моїми компаньйонами до Мелдонади, де чекав два тижні на корабель, що мав відплисти до Лагнегу. Обидва джентльмени і ще дехто із знайомих великодушно дали мені їстівного на дорогу і прийшли проводжати на пристань. Плив я місяць. Дорогою нас захопив шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, щоб потрапити в смугу пасату, яка сягає тут шістдесяти ліг. 21 квітня 1708 року ми ввійшли в річку Кламегніг, де лежить морський порт на південно-східному краї Лагнегу. Об'якорившись на відстані одної ліги від міста, капітан сигналом викликав лоцмана. За півгодини двоє їх були вже на кораблі і провели нас між дуже небезпечних тут мілин та порогів до великої бухти, де безпечно розмістився б цілий флот, стоячи на відстані кабельта від міського муру.
Деякі з матросів, чи то з необачності, чи то зі зрадництва, розповіли лоцманам, що я — чужинець і відомий мандрівник. Ті, у свою чергу, повідомили про це начальника митниці, який взяв мене на допит, тільки-но я зійшов на берег. Говорив він до мене мовою белнібарбі, що її завдяки торговельним зносинам знають там усі, а особливо моряки й митні урядовці. Я стисло і якомога докладніше розказав йому свою історію, утаївши тільки, що я — англієць, і назвавшися голландцем, бо я мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають тільки голландців. Отже, я розповів йому, як, зазнавши корабельної аварії коло берегів Белнібарбі, був викинутий на скелю та взятий на Лапуту, або летючий острів (про який він часто чував), і тепер пробираюсь до Японії, сподіваючись знайти там нагоду виїхати на батьківщину. Завідувач сказав, що мусить заарештувати мене й запитати вказівок від двору, куди напише негайно, і сподівається мати відповідь через два тижні. Мені дали непогану кімнату, і, хоч коло дверей її стояв вартовий, я міг користуватися великим садом. Поводилися зі мною досить гуманно і годували ввесь час коштом короля. До мене часто заходили різні люди, найбільше з цікавості, бо в місті стало відомо, що я з далеких країн, про які вони ніколи не чули.
За перекладача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав. Він був родом з Лагнегу, але проживши кілька років у Мелдонаді, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати з моїми гістьми розмову, яка складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.
Лист від двору прийшов саме тоді, як на нього чекали. У нім
