Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт
Глабдабдріб, якщо я вірно перекладаю це слово, значить острів магів, або чаклунів. Розміром він такий, як третина острова Байта, і має надзвичайно родючу землю. Керує ним голова одного племені, що складається з самих чаклунів. Одружуються вони тільки поміж собою, і старший у роді в них — монарх або управитель. У нього розкішний палац із парком три тисячі акрів, оточений муром із тесаного каменю з двадцять футів заввишки. В парку кілька обгороджених ділянок для худоби, посівів і садів.
Управитель та його родина мають досить незвичайних слуг. Завдяки своїм знанням некромантії, він може викликати до себе тіні яких схоче мертвих і має право протягом двадцяти чотирьох годин, але не більше, користуватись їхніми послугами. Ту саму особу йому заборонено викликати більше одного разу на три місяці, і порушувати це правило дозволено тільки з якоїсь незвичайної нагоди.
Прибули ми на острів близько одинадцятої ранку, і один з моїх супутників пішов до управителя попросити прийняти чужинця, який приїхав спеціально, щоб мати честь побачитись із його високістю. Дозвіл дано відразу ж, і ми пройшли крізь ворота палацу між двома лавами варти, озброєної та вдягненої за дуже старовинним зразком. На обличчі у кожного вартового було щось таке, що примусило мене здригнутися від невимовного жаху. Ми пройшли кількома кімнатами між такими ж слугами, вишикуваними обабіч, доки дісталися приймальної зали, де віддали три низькі поклони, і по кількох загальних запитаннях нас запросили сісти на три ослінчики біля нижньої сходинки трону його високості. Він розумів мову Белнібарбі, хоч вона й відрізняється від мови їхнього острова, і просив мене розповісти про мої мандри. Щоб я почував себе вільніше, він рухом пальця відпустив увесь свій почт, і слуги, на велике моє здивування, миттю щезли, наче сонні примари, що зникають, як прокинешся. Я опом'ятався лише тоді, коли губернатор запевнив, що мені не загрожує ніяка небезпека. Побачивши ж, як спокійно поставилися до цього обидва мої супутники, що їх часто приймали так, я зовсім заспокоївся і почав розказувати його високості про свої пригоди, подеколи, щоправда, оглядаючись на те місце, де нещодавно стояли оті потойбічні слуги. Я мав честь обідати разом з управителем, і за обідом нам прислуговувала нова партія привидів, але тепер, як сам помітив, я лякався їх уже менше, ніж уранці. Ми залишалися в управителя до вечора, і я уклінно просив його високість пробачити мені відмову на його запрошення зупинитись у палаці. Разом із двома приятелями я перебув ніч у приватному помешканні в сусідньому місті — столиці цього маленького острова, а вранці ми знову пішли засвідчити свою пошану управителеві й віддати себе йому в розпорядження.
Так прожили ми на острові десять днів, гостюючи більшу частину дня в управителя, а ночуючи в місті. Я скоро так призвичаївся до духів, що за три чи чотири візити вони не викликали вже в мене ніякого хвилювання, або якщо острах і залишався, то цікавість брала гору над ним. Нарешті, його високість запропонував мені викликати самому з того світу будь-якого з померлих, кого я захочу і в якій завгодно кількості, від початку світу й дотепер. Я міг сам і питати їх, з одною лише умовою, щоб запитання ті стосувалися тільки часу їхнього життя на землі. Принаймні в одному я мав бути впевненим: вони казатимуть саму правду, бо брехня в потойбічному світі — талант зовсім не корисний.
Я уклінно подякував його високості за таку його велику ласку. Ми стояли в кімнаті, перед нами прегарно стелився парк, настрій у мене, відповідно до парку, схилявся до розкошів та пишноти, і тому я зажадав побачити Александра Македонського[68] на чолі його війська після баталії під Арбелою. І по першому ж рухові пальця управителя вони з'явилися на широкому полі перед вікном. Александра ми запросили до кімнати; мені дуже важко було зрозуміти його грецьку мову, а він мало розумів мою. Він заприсягався, що його не отруїли, а він помер від гарячки після доброї пиятики.
Далі я побачив Ганнібала[69], коли той переходив Альпи, і він сказав мені, що не має й краплі оцту в своїм таборі.[70]
Я бачив Цезаря[71] і Помпея[72] на чолі їхніх військ, готових до бою, і Цезаря під час його останнього тріумфу. Я просив показати мені римський сенат в одній великій кімнаті, а для порівняння з ним сучасну палату представників — в іншій. Перший виглядав як збори героїв, півбогів; друга — як набрід рознощиків, злодюжок, грабіжників та розбійників.
На моє прохання управитель знаком звелів Цезареві і Брутові[73] наблизитися до нас. Побачивши Брута, я перейнявся глибокою пошаною до нього: про його надзвичайну доброчесність, безперечну відвагу, щирий патріотизм і любов до всього людства промовляла кожна риса його обличчя. Я із задоволенням переконався, що вони живуть у цілковитій злагоді, а Цезарь признався, що найславетніші його вчинки не варті й малої частини слави його вбивці.
Я мав честь довго розмовляти з Брутом, і він сказав мені, що його предок Юній[74], Сократ[75], Епамінонд[76], Катон Молодший[77], сер Томас Мор[78] і він сам — завжди вкупі; секст-умвірат, до якого вся історія людства не може додати сьомого члена.
Я надокучив би читачеві, перелічуючи величезну кількість славетних осіб, викликаних, аби задовольнити моє невситиме бажання бачити перед собою світ в усі епохи його давньої історії. З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на нищителях тиранів та узурпаторів і на поборниках волі пригнічених та покривджених народів. Але я не можу висловити свого почуття в такій формі, яка досить розважила б читача.
Розділ VIII
Подальший опис Глабдабдрібу. Поправки до давньої та сучасної історії.
Бажаючи побачити стародавніх діячів, найбільш уславлених своїм розумом та освітою, я присвятив один день спеціально цьому. Я попросив, аби з'явилися Гомер[79] та Арістотель[80] на чолі всіх їхніх коментаторів, але останніх було стільки, що кілька сот їх мусили дожидати надворі та в зовнішніх кімнатах палацу. Я побачив цих героїв одразу і міг не лише розпізнати їх серед юрби, але й відрізнити одного від одного. Гомер був вищий на зріст і приємніший на вигляд. Як на свій вік, тримався він дуже прямо, а очі його були найжвавіші
