Мандри Гуллівера - Джонатан Свіфт

По цій передмові, він докладно розповів мені про їхніх стрелдбрегів. Він сказав, що до тридцяти літ вони живуть зазвичай так, як і всі смертні. Потім їх поволі огортають сум і пригнічений настрій, що раз у раз зростають, аж доки їм не мине вісімдесят років. Про це вони казали йому самі, бо в одному столітті народжується їх тільки двоє чи троє і узагальнювати спостереження через малу кількість об'єктів не можна. Дійшовши вісімдесяти років, що тут вважають за крайній вік, вони не тільки мають всі примхи та недуги інших старих людей, але й — на додаток до всіх їхніх немочей і недоумства — охоплені ще жахом перед страшною перспективою безсмертя. Вони не тільки вперті, зажерливі, похмурі, балакучі люди, але й нездібні до приятелювання, позбавлені будь-якої природної прихильності, яка ніколи не поширюється далі як до їхніх онуків. Головні пристрасті їх — то заздрість і нездійсненні бажання, причому заздрять вони найбільше порокам молоді і смерті старих. Роздумуючи про перші, вони бачать себе назавжди позбавленими можливості зазнавати почуттів приємності, а коли вздрять похорон, починають пхикати і ремствують, що інші йдуть до спокійного притулку, якого їм ніколи не дістатись. Вони пам'ятають лише те, чого вчили або що бачили замолоду, або за середнього віку, та й те погано, і, щоб дізнатися про якусь подію чи подробиці її, краще вдаватися до народних переказів, аніж до їхніх найясніших спогадів. Найменш нещасні серед них ті, що перейшли на дитячий розум і остаточно втратили пам'ять, їх більше жаліють і охочіше допомагають, бо їм бракує багатьох огидних прикмет, яких така кількість в інших. Якщо стрелдбрег одружиться з собі подібною, то держава з ласки своєї розриває шлюб при досягненні молодшим із членів подружжя вісімдесяти років. Закон вважає, що було б величезною несправедливістю карати ще й тягарем шлюбу тих, кого й так безневинно засуджено на нескінченне життя.

Коли стрелдбреги досягають вісімдесяти літ, їх вважають за померлих громадянською смертю, і їхні спадкоємці зараз же відбирають спадщину, їм дають лише невеличку допомогу, аби сяк-так підтримувати їх, а бідних утримують громадським коштом. Відтоді як їх вважають за нездатних обіймати будь-яку посаду, пов'язану з довірою чи з прибутками, вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у справах про межі земельних ділянок.

У дев'яносто років у них випадають зуби і вилазить волосся. Вони втрачають почуття смаку і без ніякого апетиту їдять та п'ють усе, що трапиться. Хвороби, на які вони хворіли, не покидають їх, не зменшуючись і не збільшуючись щодо інтенсивності. Під час розмови вони забувають назви звичайнісіньких речей і навіть імена своїх найближчих приятелів та родичів. Через це вони не можуть і читати, бо, прочитавши кінець речення, не пригадують уже його початку і, значить, позбавлені єдиної, доступної для них розваги.

Мова в цій країні завжди змінюється, і тому стрелдбреги одного віку не розуміють стрелдбрегів іншого. З тієї ж причини, проживши двісті років, вони не здатні вже розмовляти (хіба кількома загальновідомими словами) з сусідами — смертними і мають нещастя жити як чужинці на своїй батьківщині.

Оце приблизно, скільки я пам'ятаю, розказали мені про стрелдбрегів. Потім я бачив п'ять чи шість їх різного віку, приведених до мене моїми друзями, причому наймолодший мав уже понад двісті років. Хоч їм і сказали, що я — великий мандрівник і бачив цілий світ, та вони не поцікавилися поставити мені жодного питання, а тільки канючили слемскедаск, тобто подарунок на спомин. То — пристойний спосіб жебрати в обхід закону, який суворо забороняє це, бо їх утримує громада, хоч і скупенько, звичайно.

Усі ненавидять і зневажають цих людей. Їхні народження (які родина вважає за лиху ознаку для себе) реєструються особливо докладно. Завдяки цьому ви можете в архівах дізнатися про вік кожного з них, якщо йому не більше, ніж тисяча років, бо попередні документи знищено чи то часом, чи то за якогось народного заколоту. Звичайно ж вік стрелдбрега встановлюється розпитуванням його самого про імена королів або видатних осіб, що зберегла йому пам'ять, і потім історичною розвідкою, бо останній монарх, про якого він іще пам'ятає, безперечно, почав царювати перед тим, як стрелдбрегові виповнилося вісімдесят років.

Я ніколи не бачив злиденніших істот, і жінки були огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої всім старим, вони з часом набувають такого потворного вигляду, що й описати його не можна. Придивившись, я швидко впізнав найстарішу, дарма, що їх було шестеро, і різниця між ними була не більше як у двісті років.

Читач легко повірить, що після всього чуваного та баченого моя жадоба безсмертя значно зменшилася. Мені дуже соромно було за принадні фантазії моєї уяви, і я подумав, що жоден тиран не вигадав би смерті, яку я не прийняв би з приємністю, аби позбутися такого життя. Король, довідавшися про цю мою розмову з приятелями, люб'язно покепкував із мене і порадив узяти з собою парочку стрелдбрегів, аби одбити моїм землякам страх перед смертю. На жаль, основні закони держави забороняють це, а то я не пошкодував би клопоту і грошей і відвіз їх до Англії.

Не можу не визнати законів щодо стрелдбрегів за цілком доцільні і гадаю, що такі самі, за подібних обставин, виробила б у себе і кожна інша країна. В противному разі ці безсмертні, через скупість, неминучу в їхньому віці, стали б власниками всього, що є в нації, і захопили б до своїх рук усю владу, а це, у зв'язку з їхнім невмінням керувати, призвело б до зруйнування держави.

Розділ XI

Автор покидає Лагнег і відпливає кораблем до Японії. Звідти він на голландському судні повертається до Амстердама, а з Амстердама до Англії.

Гадаю, що моє оповідання про стрелдбрегів досить розважило читача, бо воно, здається, трохи незвичайне. Я, принаймні, не згадую, щоб зустрічав щось подібне в книгах про мандри, які мав у своїх руках. А якщо я помиляюсь, то виправдати мене може те, що мандрівники, описуючи ту саму країну, неминуче дуже часто довго зупиняються на