Чорний ліс - Андрій Анатолійович Кокотюха
– ВСТАТИ!
Маневич уже не наказував – волав на межі істерики. Він стояв кроків за десять від Зубова, тупав ногою й сіпав рукою кобуру. Зітхнувши, усім своїм виглядом доводячи – робить галасливому командирові велику послугу, Зубов випростався. Жестом звелів картярам згортатися, і Князь сховав колоду в нагрудну кишеню гімнастерки. Потім вони теж злізли з колоди, і повз Зубову увагу не пройшло – стали так, щоб не пускати нікого собі за спину.
– Ну? – процідив він. – А далі?
– Далі, рядовий Зубов, ти і твоя гоп-компанія здасте зброю, знімете ремені й підете під арешт! До того часу, поки ми з комісаром не вирішимо, що з вами робити! Це партизанський загін! Військовий підрозділ Червоної армії! Не штрафний батальйон, де влада дозволяє суспільним покидькам спокутувати провину кров’ю! І тим більше – не зона, де довкола такі самі, як ти! У мене повноваження інші, ніж у табірного начальства в тилу! Я кожного з вас, Зубов, за законом воєнного часу можу розстріляти тут, на місці! Без суду!
– Можеш, начальнику…
– Товариш командир! – гаркнув Маневич.
– Хоч начальник, хоч командир – усе одно можеш, – визнав Зубов. – За що?
– Гляньте на нього, товариші! Він не розуміє! – Маневич картинно повернувся до невеличкого гурту, розвівши руками. – Погана робота! Незадовільна! Догана тобі, товаришу Пахомов!
– Чого так? – тепер уже щиро здивувався комісар.
– Виховна робота з особовим складом на низькому рівні. А це – твій фронт, Пахомичу. Бійці грають у карти, що називається, на інтерес. Програють одне одному особисті речі. При цьому прогнозовано виникають суперечки в процесі гри, бо хтось не менш очікувано махлює. І той, кого ловлять за руку, нападає на свого товариша з ножем! Так було, Зубов?
– Сідаєш грати в карти, готуйся програти, – знизав той плечима. – Я того, як його, Гудиму, у гру не втягував. Сам запропонував метнути в «очко». Коли все спустив, пред’явив мені, що махлюю. При всіх. Подібні пред’яви треба доводити або відповідати. І Гудима, до речі, першим на мене кинувся. Свідки є.
Зубов кивнув на Князя й Савку. Ті дружно закивали.
– Гудима в госпіталі. Ти вдарив свого товариша ножем у бік, він стікає кров’ю. Про інцидент доповіли твоєму взводному. Взводний доповів мені. Я наказав з’явитися до мене всім учасникам ганебного дійства. Але ти, Зубов, і твоє кодло плювати хотіли на всіх! – Маневич знову почав заводитися. – Жариков, що тобі сказав Зубов, коли ти передав йому наказ повертатися в розташування табору?
– Пригрозив убити, – мовив боєць. – А ось він, Болотов, пообіцяв відрізати носа, якщо далі лізтиму не у свої справи.
– Один дурень жартує, інший боїться, – гмикнув Зубов. – Тебе, Жариков, малим бабця ніколи бабаєм не лякала?
– Усе? – Маневич глянув на Жарикова.
– Ще Зубов сказав – говоритиме тільки з командиром. Ну, я пішов…
– Про що нам говорити, Зубов? Про що нам із тобою говорити? – спитав Маневич, явно не чекаючи відповіді. – Збройний напад на військовослужбовця, замах на життя, порушення дисципліни! Усе це – військові злочини! Ми на фронті, Зубов, якщо ти ще не зрозумів! І я це тобі поясню! Кожному з вас розжую, запхаю в рота й змушу проковтнути! Комісаре, тут уже зі своєю виховною роботою ти гуляй лісом! Тепер я буду виховувати! Ти готуй представлення до політвідділу полку, це твоя робота. Циганов, напишеш мені рапорт, я підпишу й передам справу далі, до особового відділу. Я знайду на вас закон, Зубов, на тебе і таких, як ти!
Махнувши рукою й даючи зрозуміти – розмову скінчено, командир ступив крок набік, немов даючи дорогу іншим.
– Здати зброю! Циганов, Жариков, виконуйте!
Взводний та боєць уже тримали автомати напереваги, але дула ще дивилися в землю. Тепер же вони націлилися на Зубова, а Циганов, трохи подумавши, перемістив свій ствол убік, на Князя й Савку.
Їхня зброя, ППШ та карабін, була прихилена до стовбура. У Зубова на поясі поверх гімнастерки висіла новенька, трофейна, два дні тому так само виграна в карти кобура з наганом усередині. Він виставив перед собою зігнуті в ліктях руки долонями вперед, показуючи всім – опиратися не збирається. Проте роззброюватися теж не квапився.
– Здати зброю! – повторив Маневич.
– Забери, – мовив Зуб і тут же додав: – Може, таки поговоримо, начальнику?
– Нема про що, – відчеканив командир. – На допиті хіба. І то, відповідатимеш на питання.
– А по-моєму, є про що, – Зубов почав повільно опускати руки. – Ми на сірники в карти грали з бійцем Червоної армії? Чи, може, на шалабани? У Гудими в мішку жменька золотих коронок, два годинники, золотий та срібний, один із ланцюжком, другий без, персні, сережки, брошки. Це все його спадщина? Від бабусі лишилося, га, товаришу командир? Він носить цяцьки з собою, бо береже пам’ять про стареньку? Чи то в нього, як це називається, обереги від ворожих куль? Хіба в одного Гудими в кишенях та речах такі заговорені чарівні предмети, га, товаришу Маневич?
Поки говорив, командирове лице наливалося червоним. Пахомов, навпаки, полотнів. Жариков розгублено крутив головою, Циганов уже не тримав Зуба під дулом, хоч автомат далі не опускав.
– Мовчите? Так я знаю, звідки в партизанів багатство. І ви знаєте, – Зубов відчував, як поступово перехоплює ініціативу. – Бойові трофеї? Ага, зброя, здобута в нерівному бою з ворогом. Важливі документи, заради яких партизанська розвідка влаштовувала не одну засідку на дорогах. Я тут, у твоєму загоні, недовго. Але й не перший день. Та й пожив на світі трошки, дещо побачив. Погуторив із людьми, там послухав, з кимось перетер… Скільки ти вже посилок із хорошим бабським одягом та ювеліркою відправив літаком на велику землю, начальнику? Ти особисто? А щоб Валька з твоєї господарчої частини багато не варнякала й не ревнувала тебе до законної жінки, яка то все отримує, ти підкидаєш і їй. Чобітки з чортової шкіри, спідницю, навіть халат шовковий. Сережки, два хрестики, ти ж сам у Бога не віриш… Де ти все це береш, начальнику? Може, не тобі, а ось товаришеві комісару несуть десятину після кожної бойової операції? А всі ці операції – по суті своїй – такі, на які вже один раз виходив і я.
Його ніхто не намагався
