Чорний ліс - Андрій Анатолійович Кокотюха
Раптом усередині похололо, ноги зрадницькі підкосилися. Якщо зарядили так потужно, не дай Бог їй розтиснути руку, не втримати вантаж. Відразу ж валіза немов налилася свинцем, хоч навряд чи її вміст так миттєво обважнів. Насправді ефект підсилила несподівано багата уява. До того ж Ванда обережно ставилася навіть до звичайних бойових гранат, намагаючись без потреби не брати їх до рук. Колись на вишколі мусила кинути кілька, тренуючись, і мала той самий ефект: легеньке на перший погляд і дотик «яєчко» перед самим кидком тягнуло руку донизу.
Що вже казати про начинену вибухівкою валізу.
Ванда спробувала переключитися. Вийшло ще гірше: згадала – ось-ось має бути на місці, у комендатурі, там її скоро почне за звичкою шукати прикрий капітан Хольман, і треба просто зараз придумати пояснення, чому саме її нема, де була, чим займалася, а також правдоподібну легенду на той випадок, якщо її з багажем зупинить перший-ліпший патруль на станції. У цьому сумнівів не було, навпаки – станеться диво, якщо вдасться проскочити. Могла спрацювати відчайдушна ставка Єрмолова на несподіваний, ніким не підготований наперед план.
Здається, у росіян, наскільки Ванда знала їхні звичаї, досить популярним і прийнятним є діяти методом на арапа.
Ніби так це звучить.
Ванда для чогось повторила фразу вголос, пошепки, самими губами. Доречна вона тут чи ні, вирішила не розбиратися. Просто спливло, принагідно.
Треба зосередитися. Ванда розправила плечі, стисла ручку валізи міцніше, ноги перестали недоречно тремтіти. Вона рухалася чим далі, тим більш упевнено.
Попервах їй здавалося – усі довкола проводжають її підозрілими поглядами. І кожен перехожий, особливо німецький військовий, неодмінно думає: що ж там у неї у валізці, ану, зупинимо й запитаємо. Та скоро непотрібні страхи здиміли, бо іншим до Ванди не було жодного діла. Зрештою, міськими вулицями простували заклопотані власними справами й перейняті власними тривогами чоловіки та жінки з мішками, сумками, фанерними валізками, портфелями й саморобними, пошитими з мішковини чи брезенту, наплічними торбинками.
Щойно відкинула це, з’явилося інше: валіза справді виявилася не налитою свинцем, та все ж заважкою для неї. Зупинившись, аби перевести подих та витерти зовсім не дочасно спітнілий лоб, Ванда обсмикнула жакет, переклала ношу в ліву руку, тоді поправила одяг із правого боку. Заразом непомітно торкнувшись місця під жакетом, де припасувала «вальтер», хоча могла носити зброю вільно, у кобурі, як це робили інші. Проте нині зранку, виходячи з дому, чомусь вирішила не лишати її на видноті. Саме захований під форменим, військового крою жакетом, пістолет сьогодні надавав їй більшої впевненості.
Лівою тримати валізу Ванда змогла не так довго, тож знову поміняла руки з максимальною обережністю. Скориставшись нагодою, крадькома глянула через плече. Василь Єрмолов, він же Оскар Крюгер, рухався за нею на протилежному боці вулиці, по хіднику, тримаючи значну дистанцію – але, відзначила вона, не настільки велику, щоб у критичний момент не встигнути прийти на допомогу. Куди поділася машина з водієм, Ванда не знала, та, орієнтуючись у місті, прикинула: мабуть, їде за кілька кварталів чи взагалі паралельною вулицею, бо в цій частині, як не крути, однаково потрапляєш до залізниці й привокзального майдану.
Краще б обійшлося без критичних моментів, подумала Ванда, завертаючи за ріг. Більшу частину шляху подолано, вокзал уже поруч.
Просто назустріч їй, з-за рогу, вирулила чорна блискуча автівка.
Ванда впізнала її.
Серце стиснула крига.
Не важливо, як і чому ця машина перестріла її тут і тепер. Ванда відразу зрозуміла для себе: ось він, той випадок, яких майже нема шансу уникнути. Тим більше, коли молишся всім святим заступникам, аби їх не трапилося.
Скреготнули гальма.
– Фройляйн Вандо!
З пасажирського місця, крекчучи, як їй здалося, на всю вулицю, вилазив Франц Хольман власною персоною. Грубою й незграбною, проте напрочуд верткою, коли бачив її.
– Що ви тут робите? Ви ж повинні бути в канцелярії, бо в нас сьогодні як ніколи багато важливої роботи!
Хольман рушив через дорогу, на ходу простягаючи в бік Ванди відразу обидві руки.
Ступивши крок назад, зобразивши усмішку та машинально переклавши валізу з руки в руку, вона знову витерла рясний піт, ковзнувши поглядом позад себе. Єрмолов, поза сумнівом, уже побачив, що відбувається, і зараз призупинився, напевне виробляючи на ходу наступний, не менш зухвалий та неочікуваний крок, що мав би хоч якось врятувати ситуацію.
Ванда ж усвідомила як ніколи гостро: поява інтенданта поруч та його втручання виглядатиме в очах Хольмана значно підозріліше, ніж якщо вона сама спробує зіграти з ним тут і тепер. Можливість вислизнути лишалася, хай і примарна.
– Даруйте, пане капітане, виникла несподівана проблема. Особистого характеру, суто родинного, – вона намагалася, аби усмішка виглядала щирою. – Учора, ви знаєте, мусила брати дозвіл і терміново їхати до родини. Розумію, не час і не місце, аби взагалі зважати на подібне. Проте якщо в мене є трохи більше можливостей турбуватися про своїх, я це робитиму.
– Родинні справи – то святе для німців! – Хольман багатозначно підніс товстого пальця догори. – Знаєте, я сам ще навесні хотів таки викликати до себе родину, Юту з двійнятами. Я ж показував вам фото своїх дівчат?
– Так, дуже гарні. З ямочками на щічках, – кивнула Ванда.
Тут не збрехала. Доньки в капітана справді виглядали досить мило, в однакових сукенках, із пишними бантами на голівках та однаковими маленькими пластмасовими пупсами, затиснутими в рученятах.
– Але обстановка на фронті остаточно переконала мене цього не робити. Хай армія вермахту успішно пішла в контрнаступ на Сході, та ви ж без мене знаєте, скільки тут партизанів. Небезпечно для порядної німецької фрау з двома дітьми, ці бандити в разі чого не пожаліють. Тому особисто надіслав їм чергову посилку. Особисто! – Хольман знову підніс указівного пальця, помахав у повітрі, потім тицьнув кудись убік. – Знаєте, усе, буквально все доводиться контролювати. Навіть працівників, підлеглих. Ось ви, фройляйн Вандо, не бачили нашого російського друга, пана Юркевича?
– Учора, – видушила вона з себе.
– Я теж, – ствердно кивнув Хольман. – Та потім його починають шукати, турбуючи мене й відволікаючи від важливих справ! Я чув,
