Чорний ліс - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Тепер куди?

– Не знаю, – мовив Коля, дивлячись перед собою й постукуючи руками по керму.

Лиш зараз Ванда побачила – вони заїхали далеко від центру. Ще трохи – виїдуть за межі міста. Попереду хоч як чекав пост жандармерії, і вона прикинула: перекрити виїзди можуть і повинні, але навряд наказ віддається саме в ці хвилини. Час, щоб вибратися, у них поки був, лише не було при собі перепустки.

Хоча…

Росіяни напевне мали при собі надійні папери, що дозволяли часті в’їзди та виїзди. До того ж «хорьх» мав би примелькатися на постах. Точніше на одному, який диверсанти минали регулярно. Скоріш за все, Коля привіз її саме сюди. Щоправда, поруч із водієм сидів не німецький капітан…

Ванда глибоко вдихнула, з шумом видихнула повітря.

– Ми куди?

– Тут не лишимося, – почула у відповідь.

– Так що далі? – вона почала нервувати.

– Нічого. Поїдемо вперед, – після короткої паузи росіянин додав: – На арапа. Пронесе – добре. Не пронесе – дам по газах, на прорив.

– Якщо пронесе?

– Буде добре, – Коля вперше за весь час глянув на неї, скривив у посмішці кутик рота. – Наша група поміняла базу. Виберемося – до партизанів ближче. Карта є, у машині. Та я без карти знаю, де в них виставлений секрет. Головне – з траси з’їхати.

– Чиї партизани? – питання прозвучало наївно, та Ванда списала це на виснаженість божевільним ранком.

– Наші, – усмішка скривила інший кутик. – Суворовці, як ми їх звемо. Усе одно рацію треба. Про все це треба доповісти. Готові?

– Мені теж потрібен зв’язок, – стрепенулася Ванда.

– Готові? – повторив росіянин, ніби не почувши її, кивнув сам собі: – Готові. Тримайтеся. Може, пронесе, чорну смугу проїхали.

Сказавши так, диверсант здивував Ванду.

Перехрестився.

Помітила – не вміє, але щирий.

3

Ліс, район Здолбунова, база радянського партизанського загону «Суворов»

Невеличку процесію Дмитро Зубов спершу почув, а лиш потім побачив.

Якби партизани ходили так лісом увесь час, ворог, на думку Зуба, вирахував би їх швидше, ніж треба. Більше половини його життя пройшло поза законом. Третину від того він сидів у таборах. Але коли гуляв на волі, між відсидками, то дотримувався всіх неписаних правил хижака, довкола якого все і всі – вороги. Тільки одні можуть максимум – підло виказати, вломити його мусорам. А інші – такі ж хижаки, як він сам, тільки мають права й переваги мисливців. Тому Зубов, сам водночас будучи мисливцем і здобиччю, звик триматися сторожко.

Такий спосіб життя передбачав, аби тебе не було видно й чути без нагальної потреби. Своєю чергою, Зуб при нагоді сам міг підкрастися до ворога нечутно.

А командир загону Маневич не бойовий товариш і взагалі йому не товариш. Зубов зрозумів це в момент, коли громадянин начальник ударив його при свідках. Та ще й таких нікчемних, як постійно п’яний комісар Пахомов.

Не те, щоб Зуба ніколи не били міліцейські опери чи табірні вертухаї. Часто це навмисне відбувалося на людях. Але побитий злодій, навіть якщо потім його не відправляють на кілька діб у БУР, лишався в очах таких, як сам, героєм, не інакше. До того ж у тюрмі чи на зоні наглядач та в’язень на законних підставах були в різному становищі: зек не має права мати при собі зброю, напад на працівника НКВС автоматично й суттєво додавав зухвальцеві термін.

Ніхто з кримінальників жодного разу, принаймні на Зубовій пам’яті, не оскаржив факту такої нерівності бодай теоретично, на рівні порожнього базару.

Але ж тут, на волі, Дмитро Зубов не бачив великої різниці між собою та Маневичем. Обоє мали право носити зброю, обидва перебували в рівних умовах, серед лісу у ворожому тилу. Де нормальні люди, за Зубовим розумінням, повинні діяти заодно, триматися разом, а всі суперечки вирішувати як завгодно, але тільки не так, як це дозволяє собі командир.

До того ж Маневич – і не лише за поняттями Зубова – не мав над ним та його кодлою жодної влади. Князь із Савкою погодилися, ба більше – устигли прокачати обстановку в загоні й вирізнили кілька груп, незадоволених командиром. Подібні настрої Зуб навчився відчувати, виявляти, угадувати й брати під контроль. Тож після пам’ятної виховної бесіди в командирському бліндажі збирався при першій же зручній нагоді виставити Маневичу рахунок. Війна, вороги всюди, бойові операції, стріляють, усяке буває. Хтозна, звідки прилетить куля, цього не вгадаєш. Не підставляй спину, куди не слід.

Зубов не розраховував, що потрібна йому ситуація виникне так швидко. Ще й там, де він найменше чекав, досить швидко освоївшись у загоні та прийнявши тутешні звичаї. А вони мало чим відрізнялися від того світу, у якому зростав та змужнів він сам і частиною якого вважали себе Савка з Князем.

Усі троє сиділи тут, подалі від бази, неподалік від яру, по дну якого біг тоненький жвавий струмок. Поруч лежала стара засохла колода, мабуть, колись тут упало від вітру старе дерево. Зараз її осідлали, примостившись один навпроти одного Князь та Савка, знічев’я, без жодного інтересу, граючи засмальцьованою колодою трофейних німецьких карт в «очко». Зуб примостився поодаль, слухав пташок, ліниво курив, поглядав на картярів, і повз увагу не проскочило, що Савка постійно програвав, то сильно перебираючи, то критично не добираючи, а Князь, не стараючись, витягав або «двадцять», або заповітне «двадцять одно».

Чоловічий гурт виринув з-за дерев, а до того Зубов почув, як компанія суне лісом, мов ведмежа родина. Інших порівнянь він не знайшов. Картярі теж почули наближення неприємностей, Савка навіть зацікавлено повернувся на шум, та потім сплюнув, знову занурившись у карти. Поки виходили, він устиг черговий раз програти, не добравши чотири очки. А коли стали швидко наближатися, Князь старанно почав тасувати колоду. Нічого важливішого в цей момент для нього не було.

– Відставити! – рявкнув Маневич.

Картярі глянули на Зуба. Той знизав плечима. Вони продовжили гру, Князь дав партнерові зрізати колоду.

– Відставити, я сказав! – загорлав командир, уже підступивши майже впритул до колоди. – Припинити негайно!

Князь, ніби зверталися не до нього, поклав по карті собі та Савці. Той глянув під «сорочку».

– Ще.

– Устати! Князєв, Болотов – це наказ!

– Чого шумиш, начальнику? – поцікавився Зубов.

Разом із Маневичем сюди, до струмка, придибав незмінний комісар Пахомов, від якого за кілька кроків тхнуло свіжим перегаром. Проте він тримався на ногах упевнено, виглядав войовниче, що, як устиг вивчити Зуб, означало –