Чорний ліс - Андрій Анатолійович Кокотюха
Звісно, доводилося йти на те, щоб називати чужому радистові частоти для зв’язку із районним відділом польської партизанської армії й позивні. Проте інших варіантів дати про себе знати Ванда не бачила. До того ж позивний однаково доведеться змінювати, а частоти така річ, яку так чи інакше можуть і напевне тримають під контролем як союзники, так і вороги. Нарешті, не доповісти про свій провал й місце свого нинішнього знаходження Ванда не могла й не мала права.
Коля відразу звернув з основної траси, а тоді передав пасажирці карту, і кілька годин Ванда була його штурманом, вираховуючи місця, куди краще завертати подалі від небажаних зустрічей на дорогах. Тому рухалися не так скоро, як хотілося, і нарешті заїхали глибше в Чорний ліс, де вони кинули «хорьх», старанно замаскувавши в кущах. Трохи подумавши, Коля лишив ключі в машині, приховавши під килимок. Пояснив: тут чужі не ходять. Хтозна, який наказ він отримає від свого начальства, доповівши про загибель майора Єрмолова. Імовірно, надалі авто буде його обтяжувати. Зате в разі чого є координати, за якими та чи інша група може знайти німецьку машину й використати транспорт, як вважатиме за потрібне. Отут ключі й знадобляться. Тим же, хто машину не водить, випадкова знахідка в Чорному лісі користі не принесе, навіть якщо вдасться відшукати ключі.
Партизанський секрет зустрів утікачів трохи більше, ніж за годину. Обоє були в німецькій формі, і розвідники попервах не церемонилися. Та Коля, на щастя, знав особливий пароль, котрим користалися в групі Єрмолова для зв’язку з загоном «Суворов». Тож минула ще година, й вони дісталися бази – і тут почалося щось дивне.
Принаймні так виснувала Ванда.
Насамперед командир, якого кілька разів побіжно згадував у розмовах Єрмолов, іменуючи «товариш Манок», звелів посадити її під арешт. Ванда обурилася, та Коля заспокоїв – нічого страшного, такий порядок, вона ж працює на іншу армію, хай і союзну Червоній. Справді, довго у вогкому напівтемному бліндажі її не тримали. Випустили, хоч «вальтер» не повернули, повели до командира на розмову.
Там уже сиділи Коля й ще один офіцер, з вигляду не дуже тверезий, якого називали комісаром. Ванда, знаючи українську краще, ніж російську, вирішила говорити нею, уважаючи – зрозуміють. Та чи Манок погано розбирав, чи її мова лишала бажати кращого, словом, командир попросив усе ж перейти на російську. Слухав, кивав, нічого не питав, а під кінець заявив: поки товариш Мостовська лишиться тут, у загоні. Їй виділять місце для спання поряд з іншими жінками, котрі служать у господарському відділі. Про зв’язок зі своїм керівництвом не йшлося. Командир пропускав це повз вуха, потім узагалі вигнав Ванду під приводом того, що після важкого дня їй треба відпочити.
Її провели до жінок, там нагодували, але з розмовами не чіплялися. Навпаки, намагалися триматися подалі від гості в німецькій формі, нехай розтріпаній, із відірваними ґудзиками на жакеті. Ванді так само не було про що говорити з незнайомими людьми, до того ж справді відчула шалену втому й вклалася спати, лиш остаточно стемніло. Прокинувшись ранком, відчула себе відпочилою, повною сил та готовою до подальших дій. Найперше вирішила будь-що добитися можливості вийти на зв’язок зі своїми, тим більше що поруч облаштувалася радистка, зовсім молоденька, але, схоже, досвідчена. Рація була постійно при ній, тож питання при бажанні вирішувалося дуже швидко.
Проте вранішня розмова з Колею не втішила Ванду. Навпаки, вона відчула загрозу для себе, хоч поки не знала, у чому вона проявляється і як її окреслити.
Перше, що зрозуміла: її рятівник росіянин таки мав контакт зі своїм керівництвом. Причому не тут, у лісах, не з групою Єрмолова. Контактував Коля, схоже, з Москвою, здійснивши незапланований сеанс зв’язку. Після того отримав досить дивний наказ: затримати польського агента в загоні до з’ясування всіх обставин провалу та загибелі майора Єрмолова. Поки з цим не закінчать, Ванда мусить утриматися від контактів із командуванням Рівненського районного інспекторату Армії крайової.
Хай там як, але це нагадувало полон, не інакше. Обмеження пересування щонайменше.
Поки Ванда перетравлювала цю новину, почула наступну: за неї візьметься особовий відділ радянського партизанського штабу. Поки вирішується, доставлять офіцера сюди чи знайдеться нагода переправити її в інше місце. Можливо, вона малювала для себе надто чорну картину, та все ж закрадалася підозра – провину за провал Єрмолова спробують покласти на польський рух опору, з яким майор був у постійному та тісному контакті.
Звісно, це все лише її страхи й припущення. Та щойно Коля відійшов кудись у своїх справах, Ванда примостилася окремо від інших, біля грубого соснового стовбура, і ще раз спробувала собі уявити ситуацію, у якій опинилася, не як приватний випадок, а комплексно. Після чого підозри лиш посилилися.
Останнім часом то тут, то там чула від зв’язкових – між червоним командуванням та керівництвом польської армії почалося тертя на невідь-якому ґрунті. Непрямо це підтверджував Єрмолов своєю поведінкою та манерою спілкування: останнім часом справді не координував спільні дії, а віддавав накази в такій манері, ніби мав на це право. Залазити в це глибоко Ванда не збиралася, але тепер задзвеніли перші дзвіночки – її збираються якимось чином використати, шукаючи причини поразки російського диверсанта.
Чим довше Ванда міркувала, тим більше схилялася до думки: тут, серед радянських партизанів, їй лишатися небезпечно. Шлях до своїх лежав через тутешні польські села, і вона знала, куди треба дістатися й постукати, аби відчинили й прихистили. Далі зв’язок зі своїми, і вона опиниться у відносній безпеці. Доведеться добиратися самій, іти лісами, і Бог його знає, скільки поблукає.
Щойно визріло це рішення, майнуло наступне – машина. Місце, де її заховали вчора, Ванда могла знайти. І якщо не вдасться виїхати на колесах, бо невідомо, скільки бензину в баку, то там є карта: Коля приховав її там же, під гумовим килимком у ногах разом із ключами, сам же вів її лісом за компасом.
Усе ж таки Jezus Chrystus нині на її боці, вирішила Ванда.
Підкидає випробування, не щадить. Та заразом винагороджує за терпіння.
Лишалося знайти спосіб непомітно залишити партизанську базу. Із цим було складніше. Хоч охоронця до неї не приставили, Ванда
