Джек - Альфонс Доде

Іда взяла Витівку – маскарадний костюм – і розгорнула його. Задзвеніли дзвіночки, заяскріли блискітки – і вона не витримала.

Поки Констан одягала та чепурила матір, Джек пішов до темного будуара.

У кокетливо вбраній, обставленій меблями з м'якою оббивкою кімнаті стояв морок, і лише від сусіднього ліхтаря, що горів на бульварі, падало тьмяне світло. Засмучено притулившись лобиком до віконного скла, хлопчик думав про минулий неспокійний день і потроху, сам не усвідомлюючи чому, відчув себе тією «бідною дитиною», про яку з таким співчуттям говорив священик.

Як дивно чути на свою адресу співчутливі слова, коли почуваєш себе щасливим! Отже, бувають нещастя такі приховані, що про них і не здогадуються ні їхні винуватці, ні їхні жертви?

Відчинилися двері. Мати вже закінчила свій туалет.

– Зайдіть, паничу!.. Подивіться, яка краса!..

О, яка ж чарівна була та Витівка, – рожева й срібляста, вся з атласу! Як приємно шурхотіли і переливалися блискітки з кожним рухом!

Хлопчик дивився, захоплювався, а мати – напудрена, легка, невагома, з брязкальцем у руці, усміхалася йому, усміхалася власному відображенню у великому дзеркалі на ніжках, анітрохи не турбуючись, чим вона завинила перед Богом і чому вона така безталанна. Потім Констан огорнула її плечі теплою накидкою і привела до карети; Джек сперся на поруччя і дивився, як два рожеві гаптовані сріблом черевички, жваві і рухливі, ніби вони уже кружляють у танку, спускаються по застелених килимом сходах, несучи його маму далеко-далеко, на бал, куди з дітьми не ходять. Коли затих останній звук дзвіночків, він повернувся з порожнечею в серці до кімнати, вперше в житті пригнічений, стривожений самотиною, хоча лишався сам майже щовечора.

Коли пані де Барансі вечеряла не вдома, Джека доглядала мадемуазель Констан.

– Повечеряйте удвох, – казала мати.

Стіл накривали на дві особи, але в такі дні їдальня здавалася хлопчику надто великою й незатишною. Констан, якій було мало втіхи від вечері наодинці з малюком, переносила їхні прибори в підвал на кухню, і вони вечеряли н компанії всіх інших служників.

Отам було роздолля!

Стіл у масних плямах вгинався від їжі й питва, в загальному гармидері лунали вигуки й регіт співтрапезників.

Звісно, хазяйчина «права рука» головувала і, щоб розвеселити добірне товариство, не соромилася розмальовувати походеньки господині, проте висловлювалася недомовками, аби не налякати хлопчика.

Того вечора в підвалі гучно обговорювали хазяйчину невдачу у Вожірарі. Візник Огюстен заявив, що воно й краще, бо ті людці зробили б з хлопця «єзуїта, святенника».

Мадемуазель Констан обурилася: вона «не дуже набожна», ніде правди діти, але не хоче, щоб хтось ганив віру й церкву. Тут суперечка перейшла на інше, на превеликий жаль Джека, який нашорошив вушка, все ще сподіваючись зрозуміти, чому такий добрий на вигляд священик не захотів прийняти його.

Тепер мова пішла не про Джека та його матір, а про віру. Віра підпилого візника Огюстена була досить дивиною. Його Богом, виявляється, було Сонце... І ніякого іншого він не знає...

– Я, як слони, я поклоняюся Сонцю!.. – повторював він з упертістю п'яного.

Під кінець його запитали, де він бачив, щоб слони поклонялися Сонцю.

Я колись бачив це на фотокартці! – відповів він з величчю бовдура.

За це Констан назнала його блюзніром і безбожником, а куховарка, вгодована пікардійка, з селянським лукавством повторювала на обидва боки:

– Послухайте, не беріть гріха на душу. Про віру не балакають.

А Джек?.. Що ж він робив у цей час?

Сидячи у кінці столу, розімлілий від розпеченої плити і нескінченної суперечки цих неотесаних горлопанів, він дрімав, опустивши голову на руку, і його біляві кучері розсипались на рукаві велюрового костюмчика. В напівдрімоті, перш ніж заснути важким і стомливим сном, він чув шушукання трьох служників... Тепер йому здавалося, що розмовляють про нього, але голоси були далекі-далекі і звучали, ніби в тумані.

– А від кого воно в неї, оце янголятко? – запитав куховарчин голос.

– Кат її знає, – відповіла Констан. – Певно тільки одне: йому не можна далі тут лишатись, і вона доручила мені підшукати для нього якийсь пансіон.

Гикнувши, візник промимрив:

– Заждіть-но, заждіть. Я знаю один лепський пансіон... він вам якраз під... дійде. Називається він колеж... ні, не колеж... гі... гімназія Моронваля. Та то все'дно, що колеж. Коли я служив у Саїдів, у моїх єгиптян, то возив туди хазяїнового сина, і власник закладу, чорнопикий такий, завжди тикав мені рекламні листки. У мене ніби ще зостався один...

Візник покопався у гамані і серед пожовклих папірців, які він виклав на стіл, знайшов найзамацаніший.

– Ось, – гордо заявив він.

Потім розгорнув папірець і став читати, чи то пак, бекати по складах:

– Гі... гі-мна-зія Мо-ро-н-ва-ля... в... в...

– Дай мені, – сказала Констан і, взявши в нього з рук папірця, одним духом прочитала:

– «Гімназія Моронваля, проспект Монтеня, 25. У найкрасивішому кварталі Парижа. Сімейний заклад. Великий сад. Кількість учнів обмежена. Уроки французької вимови за методом Моронваль-Декостер. Виправлення різних вад у вимові шляхом правильної постановки органів мовлення...»

Покоївка перевела дух і сказала:

– Здається, це нам підходить.

– Атож, – підтакнула пікардійка, витріщивши очі.

– «...органів мовлення. Виразне читання, правила вимови і дихання...»

Читання рекламного листка тривало далі, але Джек заснув і вже нічого не чув.

Йому снився сон.

Так, поки його хистке майбутнє вирішувалося за цим неохайним кухонним столом, поки його мати в рожевому костюмі Витівка, забувши про все на світі, безтурботно розважалася казна-де, йому снився поважний священик, який проникливо й лагідно промовляй: «Бідна дитина!..»