Джек - Альфонс Доде

«Проспект Монтеня, 25, в найкрасивішому кварталі Парижа»,– повідомляла рекламна листівка Моронваля.

І справді, не можна було заперечувати, що проспект Монтеня розташований в одному з найкрасивіших кварталів Парижа, в центрі Єлисейських Полів, і жити тут було дуже приємно, бо з одного кінця проспекту виднілася набережна Сени, а з другого – кругла площа і водомети посеред клумб із квітами. І все ж таки він здається якимсь недоладним, різношерстим, ніби прокладеним нашвидкуруч і ще не завершеним.

До великих приватних будинків, що прикрасили свої заокруглені наріжні кути вікнами з дзеркальними шибками без олов'яної амальгами, вікнами, крізь які видніються світлі шовкові завіси, золочені статуетки і неоковирні жардиньєрки, туляться помешкання робітників, халупи, де стукотять молотки стельмахів і ковалів, – залишки передмістя, яке й досі вечорами оживляють скрипки Мабіля звичними звуками багатого заміського шинку.

За тих часів на проспект Монтеня виходили, та й тепер, мабуть, виходять кілька брудних завулків – давня згадка про колишню Алею вдів, – жалюгідний вигляд яких поряд з навколишньою розкішшю різко впадав у вічі.

Один із тих завулків починався біля будинку номер 25 по проспекту Монтеня і називався проїздом Дванадцяти будинків.

Золочені літери па фронтоні стрілчастої решітки, яка закривала проїзд, помпезно оголошували, що учбовий заклад Моронваля міститься саме тут. Та ледве минувши решітку, ваші ноги потрапляли в чорну смердючу багнюку її сміття пустирища, що лишаються після розвалених або щойно зведених будівель. Посеред завулка – стічний рівчак; над ним – ліхтар; обабіч – підсліпуваті будинки з мебльованими кімнатками та халупи, залатані старими дошками. Все це переносило вас на півсторіччя назад і в протилежний кінець Парижа, до застави Лашанель або Менілмонтану.

Біля цих дерев'яних будиночків з критими галереями, балконами та зовнішніми сходами, що виходили просто на вуличку, сушилась білизна, стояли клітки з кролями, кублились приручені сороки, облізлі коти і обшарпані діти.

Дивно, що на такій тісній місцині кишіло стільки людей: візників-англійців, ненайнятих служників – безліч старих ліврей, лахів, червоних жилетів і картатих картузів. До того ж щовечора, коли сутеніло, сюди поверталися після денної праці орендаторки стільців, запряжені козами возики, комедіанти-лялькарі, продавці вафельних трубочок і рідкісних собак, жебраки, ліліпути з цирку «Іподром» з малесенькими поні і фанерними афішами. Уявіть собі все це – і ви матимете належне уявлення про цей дивний завулок, який скидався на захаращені й похмурі лаштунки за чудовою декорацією – Єлисейськими Полями. Навколо нього котили карети, здіймалися зеленолисті дерева, розлягалася розкіш нових проспектів, а він був як злиденний гомінливий слід навколишнього багатства й краси. Гімназія Моронваля не порушувала живописності того завулка.

Кілька разів на день цибатий худющий мулат із довгими рівними пейсами, що спадали йому на плечі, у квакерському капелюсі з широкими крисами, зсунутому на потилицю так, що він нагадував німб, заклопотано чимчикував у супроводі шести дітлахів різного віку й різних відтінків шкіри – від мідно-червоної до чорної, як смола, – одягнених у виношену гімназійну форму, недоглянутих, виснажених, млявих; ця група скидалася на загін повстанців з колоніальної армії.

То директор гімназії Моронваль виводив на прогулянку «дітей півдня», як він їх називав; снування по завулку учнів цього кольорового пансіону, де навчалися хтозна-чого, дивна зовнішність його вчителів доповнювали незвичайний вигляд проїзду Дванадцяти будинків. Якби пані де Барансі сама привезла сина в гімназію, вигляд цього Двору чудес, яким треба було пройти, щоб опинитися в названому закладі, безумовно, перелякав би її, і вона ніколи не погодилася б залишити своє любе дитятко у такій клоаці. Але візит до отців-єзуїтів був таким невдалим, а влаштований їй прийом – таким далеким від того, на який вона сподівалася, що бідна жінка, в душі несмілива й дуже вразлива, боячись нового приниження, доручила своїй покоївці мадемуазель Констан відвезти Джека до пансіону, нещодавно вибраного служниками.

Якось похмурого, холодного ранку запорошена снігом Ідина карета зупинилася на проспекті Монтеня біля позолоченої вивіски гімназії Моронваля.

Безлюдний завулок, ліхтар, що скрипів на мотузці, дощані стіни халуп, вікна з проолієним папером замість шибок – все мало такий затхлий, понурий, гнітючий вигляд, ніби тут нещодавно прокотилася повінь або поруч був канал, набережної якого ще не споруджено.

Відважна домоуправителька сміливо пішла завулком, тримаючи в одній руці хлопчикову ручку, а в другій – парасольку.

Біля дванадцятого будинку вони зупинилися. Будинок стояв аж у кінці завулка, який саме тут найбільше звужується, щоб протиснутися між двома високими стінами на вулицю Марбеф. Кілька почорнілих гілочок тремтіло від холоду над вицвілими ворітьми.

Відносна чистота свідчила про сусідство аристократичного навчального закладу: скойки устриць, черепки, іржаві й продавлені бляшанки з-під сардин були старанно відгорнуті вбік від зеленої брами – масивної, міцної, грізної, ніби вона вела до в'язниці або монастиря.

Глибоку тишу, в якій будинки й сад гімназії здавалися з вулиці ще більшими, раптом розітнуло лунке дзеленчання дзвінка, за який різко смикнула мадемуазель Констан.

Від того дзеленчання у Джека похололо в грудях, а горобці, які сиділи на одному дереві, – з настанням зими зернятко – рідкість, і птахи інстинктивно тягнуться до гурту, – перелякано злетіли і всілися на схил даху сусіднього будинку.

Проте ніхто не квапився їм відчинити, хоч за важкими стулками брами почулося перешіптування, а в заґратованому віконці, прорізаному в їхній товщі, здивовано витріщилася чорна усміхнена і товстогуба пика.

– Тут гімназія Моронваля?.. – гукнула велична покоївка пані де Барансі.

Кучерява голова поступилася місцем чи то маньчжурському, чи то татарському вилицюватому обличчю з вузенькими щілинками очей і вузьким загостреним догори черепом. Потім виглянув зацікавлений, усміхнений метис кольору кави з молоком, але брама залишалася зачинена, і мадемуазель Констан почала втрачати терпіння, коли здалеку хтось пронизливо крикнув:

– Чого ж ви не одчиняєте, прокляті мавпи?!

Перешіптування враз погучнішало – невиразне, збуджене. Квапливо заскреготів ключ в іржавому замку, почулася лайка, удари, штовханина; нарешті двері в брамі відчинилися і Джек побачив спини гімназистів, що сипонули врозтіч, як сполохані горобці, що кілька хвилин тому пурхнули на дах.

Біля входу залишився тільки довготелесий худий мулат. Біла хустка на шолудивій шиї ще дужче відтіняла