Джек - Альфонс Доде

«Провінційна шльондра...» – зневажливо казала вона про свою хазяйку.

І справді, одного вечора в театрі Жімназ два ліонських купці нібито впізнали в ній якусь Мелані Фавро, що колись тримала рундучок «Рукавички і парфуми» на площі Терро, але, помилившись, довго вибачалися. Іншого разу якомусь офіцеру з третього гусарського полку видалося, що він зустрів свою Нана, з якою знався років вісім тому в Орлеанвілі. Довелося вибачатись і йому, бо знову сталася помилка. Буває ж така схожість!

Проте пані де Барансі багато мандрувала й не приховувала цього, однак тільки чарівник спромігся б з'ясувати, де правда, а де вигадка у лавині слів, якими вона ошелешувала співрозмовника, з будь-якого приводу розповідаючи про своє походження й життя. Сьогодні Іда вам казала, що народилася десь у колоніях, хвалилася своєю матір'ю, вродливою креолкою, плантаціями й негритянками; завтра була родом із Турені, і її дитинство минуло у розкішному палаці на березі Луари. А скільки подробиць, скільки веселих і смішних історій, скільки чарівливої зневаги до того, що уривчасті й непослідовні епізоди з її життя не клеїлися докупи!

Як міг усяк помітити, в її фантастичних розповідях переважало марнославство, пустопорожній гонор балакучого зеленого папуги. Знатне походження, багатство, гроші, титули – все це не сходило їй з язика.

І вона таки була багата, принаймні жила на багатому і щедрому утриманні. Віднедавна мешкала у затишному особнячку на бульварі Османа, мала коней, карети, гарні, хоч і сумнівного смаку, меблі, кілька служників; провадила бездумне, беззмістовне й бездіяльне життя таких, як і сама, жінок, від яких різнилася, можливо, лише тим, що зберегла ще деяку сором'язливість, не набула ще самовпевненості, в чому, безумовно, позначався вплив провінції, де суворіше, ніж у Парижі, судять жінок такого ґатунку. Саме через цю обставину та непідробну свіжість – мабуть, як спогад про дитинство, проведене на просторі, на свіжому повітрі – вона вирізнялася із згаданого середовища в Парижі, де ще не встигла зайняти свого місця, бо до столиці прибула недавно.

Щотижня її відвідував чоловік середнього віку, сивуватий і елегантний. Згадуючи його, Іда так урочисто казала «месьє», ніби це відбувалося при французькому дворі за часів, коли так називали брата французького короля. Хлопчик називав його просто «любий дядечко». Служники, доповідаючи про його прихід, шанобливо оголошували: «Його ясновельможність», – а в розмовах між собою називали значно фамільярніше: «Її старий».

«Її старий» напевне був дуже багатий, бо пані де Барансі нічим не клопоталася, і гроші просто танули у цьому домі, де правила .мадемуазель Констан, покоївка і «права рука» господині, єдина особа, з якою тут по-справжньому рахувалися. Саме вона давала Іді адреси постачальників і наставляла її, як належить поводитися у Парижі та у добірному товаристві, бо відтоді, як цій утриманці усміхнулося щастя, їй найбільше хотілося здаватись порядною жінкою – елегантною, шляхетною і бездоганною.

Отож не важко уявити собі її стан після прийому в ректора, отця О., й ту лють, яка кипіла в її серці, коли вона виходила від нього.

Елегантна двомісна карета чекала її біля воріт навчального закладу. Іда, тримаючи за руку сина, не піднялась, а кинулась у карету, але їй іще стало сили звеліти візникові: «У мій особняк!» Звеліти досить гучно, щоб почуло кілька священиків, що, розмовляючи біля під'їзду, швидко розступилися перед цим вихором хутер і кучериків.

Ледве карета рушила, безталанна жінка відкинулась на спинку в кутку карети, але не в гордій і манірній позі, як бувало на прогулянках, а обм'якла, в сльозах, ледве тамуючи свої ридання й зойки в шовковій оббивці карети.

Яка ганьба!.. Вони відмовились прийняти її сина! Священик зразу розкусив її! А вона ж гадала, що за розкішною й оманливою зовнішністю світської жінки й зразкової матері ніхто не розгадає її становища! Отже, усі бачать, хто вона така!

Вражене себелюбство раз у раз відроджувало в її пам'яті проникливий ректорів погляд, завдаючи їй невимовного страждання. На саму згадку про той погляд її мов обдавало приском і від сорому спалахувало обличчя. Знову згадувались її базікання, даремні вигадки та ще ректорова посмішка – іронічна, недовірлива, хоч навіть і вона не зупинила Іду. А він же зразу її розкусив!..

Нерухомий і мовчазний, Джек журливо поглядав з другого кутка карети на свою матір, неспроможний збагнути її розпачу, і лише здогадувався, що вона страждає через нього. Бідолашний хлопчик невиразно відчував: він у чомусь завинив, але до його суму домішувалась велика радість, що його не прийняли до пансіону.

Подумайте лишень! Уже два тижні тільки й розмов було про Вожірар. Мати домоглась від нього обіцянки не плакати й бути слухняним... «Любий дядечко» повчав його. Констан купила все необхідне для пансіону. Все було готове, вирішене. А хлопчика жахала сама думка про в'язницю, куди всі намагались запроторити його. І ось в останню мить над ним зглянулись.

Якби мама не тужила, він так дякував би їй! Яке то було б щастя знову сидіти, загорнувшись у хутра, біля мами, в цій кареточці! У ній вони здійснили стільки незабутніх прогулянок! А скільки ще могли б у ній кататися! І Джеку пригадались пообідні виїзди в Булонський ліс, довгі чарівні поїздки по промоклому заціпенілому від холоду Парижу, такому незрівнянному й новому для них обох!

Він однаково приваблював і сина й матір. Пам'ятник, що траплявся дорогою, найменша вулична пригода, – усе їх тішило.

– Глянь, Джеку!..

– Глянь, мамочко!..

Ніби двоє дітлахів. У каретному віконці одночасно з'являлися біляві хлопчикові кучері й материне обличчя під густою вуаллю...

Розпачливий зойк пані де Барансі раптом відірвав дитину від цих світлих спогадів.

– Боже мій! Боже мій! Чим я завинила? – побивалася вона, заламуючи руки. – Чим я завинила, чому я така нещаслива?..

Питання це, природно, залишилося без відповіді, бо хлопчик знав іще менше, ніж вона, у чому її провина. Не знаходячи, що сказати матері, як її втішити, він несміливо взяв її руку і притиснув до своїх дитячих уст, притиснув палко, мов закоханий.

Жінка здригнулася і глянула на сина незрячими очима.