Джек - Альфонс Доде
– Справді, – пролепетала вона. – Вибачте... Я ще не відрекомендувалася... І де моя голова?
Діставши із кишені напарфумлений, як ароматична подушечка, невеличкий футляр із слонової кістки, вона вийняла звідти візитну картку, на якій видовженими літерами ніби усміхалося банальне ім'я:
Іда де БарансіРектор загадково посміхнувся.
– Дитина теж має це прізвище? – запитав він.
Питання прозвучало майже зухвало. Дама все зрозуміла, ще дужче збентежилась і, щоб приховати розгубленість, з надмірною гідністю відповіла:
– Але ж... Безумовно, пане абат... Безумовно!..
– Он як! – поважно промовив священик. Тепер уже він сам не знав, як висловити свою думку. Ректор крутив у руках візитну картку, і губи його ледь тремтіли, як у людини, котра усвідомлює значення і вагу слів, що їх повинна за хвилину вимовити.
Несподівано він підвівся, підійшов до високих засклених дверей, що виходили у великий сад з чудовими деревами, позолоченими багряним зимовим сонцем, і легенько постукав по шибці. За вікном прослизнула темна постать, і майже відразу на порозі кабінету виріс молодий священик.
– Будьте ласкаві, любий Дюфйо, – попросив ректор, – погуляйте з хлопчиком... Покажіть йому церкву, наші теплиці... Бідолашна дитина тут знудилася...
Джек подумав, що прогулянка – лише привід уникнути болісного прощання перед розлукою, тож у його очах відбився такий відчай і страх, що добрий священик лагідно заспокоїв його:
– Не бійся, мій маленький... Мама нікуди не піде... Ти знайдеш її тут.
Хлопчик іще вагався.
– Ідіть, любий!.. – з королівським жестом промовила пані де Барансі.
І він слухняно вийшов, не зронивши жодного слова, не схлипнувши, ніби уже приборканий самим життям, привчений ним до незаперечної покори.
Коли він вийшов, у кабінеті на кілька хвилин запала мовчанка. Тільки чути було даленіючі кроки хлопчика та його супутника, поскрипування під їхніми ногами підмерзлого піску, потріскування вогню в каміні, цвірінькання горобців на гілках дерев, звуки фортеп'яно, голоси, гомін переповненого людьми будинку – одне слово, чулося приглушене зачиненими на зиму вікнами життя великого пансіонату під час занять.
– Хлопчик, очевидно, дуже вас любить, пані, – нарешті сказав ректор, розчулений граціозністю й покірливістю Джека.
– Як йому мене не любити! – вигукнула аж надто мелодраматичним голосом пані де Барансі. – У бідолашної дитини нема нікого на світі, окрім матері!
– О, то ви вдова?
– На жаль, так, ваша велебність... Мій чоловік помер десять років тому, відразу після нашого одруження і за вельми дивних обставин. Ах, пане абат, письменники хтозна-де шукають пригоди для своїх героїв, не здогадуючись, що найзвичайнісіньке життя інколи варте більше десяти романів... І найкращий тому доказ – моє життя. Так, граф де Барансі належав, як ви можете судити з прізвища, до однієї з найдавніших родин Турені...
Вона ступила на слизьке. Отець О. був якраз родом із Амбуаза, отож чудово знав усе тамтешнє панство. У ту ж мить граф де Барансі опинився в компанії генерала Пімбока й сінгапурського раджі, що викликало у священика ще більші сумніви і недовіру. Проте у нього не здригнувся на обличчі жоден м'яз; він лише м'яко урвав уявну графиню.
– Чи не здається вам, так само, як і мені, пані, – запитав він, – що було б трохи жорстоко вже тепер розлучити з вами хлопчика, який, судячи з усього, любить вас найбільше у світі? Він іще малий. Чи стане йому сили витримати таку болісну розлуку?..
– Ви помиляєтесь, добродію, – наївно відповіла вона. – Джек дуже міцний хлопчик. Він ніколи не хворів. Можливо, трохи блідий, але це через брак повітря у Парижі, до якого він іще не звик.
Роздратований, що жінка не вгадала його думку з півслова, священик повів далі вже з більшим притиском:
– До того ж зараз наші спальні переповнені, навчальний рік уже давно почався... Ми навіть мусили запропонувати деяким новим учням почекати до наступного року... Я був би дуже вам зобов'язаний, якби й ви почекали. Може, тоді ми спробуємо... Проте я не ручаюся.
Нарешті вона зрозуміла.
– Отже, – сказала вона збліднувши, – ви відмовляєтесь прийняти мого сина? І ви не скажете мені, звісно, чому?
– Пані, – відповів священик, – я віддав би все на світі, аби лише уникнути такого пояснення, але оскільки ви мене до цього змушуєте, я повинен все ж таки пояснити вам, що заклад, яким я керую, вимагає від родин, котрі довіряють нам виховання своїх дітей, бездоганних чеснот. У Парижі цілком достатньо світських навчальних закладів, де ваш маленький Джек матиме і належний догляд, і освіту – все необхідне, але у нас це неможливо. Заклинаю вас, – додав він, помітивши обурення й протест на лиці жінки, – не змушуйте мене пояснювати далі... Я не маю права ставити вам найменше запитання, не маю права зронити найменший докір... Мені шкода завдавати вам у цю хвилину біль, і повірте, що безповоротність моєї відмови для мене не менш гірка, ніж для вас.
Поки священик говорив, на обличчі пані де Барансі вимальовувалися то страждання, то зверхність, то розгубленість. Спочатку вона силкувалася володіти собою, високо підвела голову і надягла непроникну світську личину, але доброзичливі слова ректора, падаючи на цю незрілу душу, розчулили її і раптом вилилися в стогін, сльози, зізнання, в бурхливу і прикру відвертість.
О, так! Що й казати, вона така нещаслива! Ніхто не знає, скільки вона вистраждала через цю дитину..
Так! її коханий син не має ні прізвища, ні батька, та чи можна ставитись до його горя, як до важкого злочину, і карати малюка за помилку його батьків? «О пане абат, пане абат, благаю вас!..»
Умовляючи священика, в пориві самозабуття, який за менш складних обставин викликав би посмішку, вона схопила його за руку, білу єпископську руку, пухку й доглянуту, а той трохи розгублено намагався м'яко її вивільнити.
– Заспокойтеся, люба