Джек - Альфонс Доде

Наставник вів далі:

– Я сподіваюся, і пані Моронваль-Декостер, присутня тут, сподівається так само, як я, що юний король, зійшовши на трон своїх предків, згадуватиме добрі поради і корисні настанови, що їх давали йому паризькі учителі, чудові роки, проведені з ними поруч, згадуватиме про їхні невтомні турботи і повсякчасне піклування.

І тут Джека вразило, що негреня, яке все ще клопоталося біля каміна, повернуло до нього свою кучеряву голову і щосили заперечливо хитало нею та крутило білками великих очей, усією своєю мімікою протестуючи й шалено заперечуючи Моронвалеві слова.

Чи не хотів він сказати цим, що його королівська високість і не згадає про добрі уроки, одержані в цій гімназії, і не збереже до неї й тіні вдячності?

Але звідки йому, малому невільнику, про це відомо? Після останньої учителевої тиради мадемуазель Констан заявила, що готова, як заведено, заплатити наперед за третину навчального року.

Моронваль зробив погордливий жест, мовляв: «Можна не поспішати!»

Та навпаки, вкрай треба було поспішати. Про це волав увесь дім: і клишоногі меблі, і облуплені стіни, і обтріпані килими; по-своєму криком кричали про це і чорний виношений костюм Моронваля, і засмальцьована обвисла сукня низенької дами з довжелезним підборіддям.

Але найдужче про це свідчив метушливий поспіх подружжя, яке мерщій кинулось до сусідньої кімнати на пошуки розкішної книги із застібками, аби вписати туди ім'я, вік новенького і дату його вступу до гімназії.

Поки владнувались ці важливі справи, негреня усе ще сиділо навпочіпки перед вогнем, хоча в його присутності тепер і не було потреби.

Камін, який спочатку відмовлявся проковтнути найменшу тріску, чим нагадував стиснутий після довгого голоду шлунок, що відмовляється від найсмачнішої їжі, тепер жадібно поглинав паливо, щосили роздмухуючи своєю тягою яскраве, червоне, примхливе і гомінке полум'я.

Негреня, підперши кулачками щоки, як зачароване, не зводило очей з того вогню і, зовсім чорне на його палахкотливому тлі, здавалося схожим на чортеня.

Воно дивилося па вогонь великими своїми очиськами і німо, широко усміхалося.

Воно ніби вбирало в своє тільце тепло і світло, мерзлякувато загорталося в ті промені вогнища, а на вулиці під низьким і жовтавим небом кружляв білий-білий сніг. Джек зажурився.

Цей Моронваль, незважаючи на солодкаву мармизу, мав лихий вигляд.

До того ж у цьому химерному пансіонаті хлопчик почував себе покинутим, страшенно далеким від матері, немов темношкірі учні, що приїхали з усіх куточків землі, привезли сюди всю тугу розлуки і тривогу далеких невідомих країв.

Водночас він згадував колеж у Вожірарі – затишний, приязно-гомінливий і повний людей, – його красиві дерева, теплу оранжерею, доброзичливість і спокійну увагу, які відчув тієї хвилини, коли на його голову лягла ректорова рука.

О, чому його не лишили там?..

А згадавши про це, він подумав, що, може, його й тут не захочуть прийняти.

На мить йому аж страшно стало.

Біля столу, схилившись над грубою реєстраційною книгою, подружжя Моронвалів і Констан перешіптувались, зиркаючи на нього. До Джека долинали уривки фраз, він помічав якесь дивне підморгування. Маленька довгоголова жінка співчутливо поглядала на нього, і Джек двічі почув, що й вона прошепотіла, як отой священик:

– Бідна дитина!..

Як, і вона також?

Але чому вони всі жаліють його?

Це співчуття лякало, гнітило Джека. Він мало не плакав від сорому, по-дитячому приписуючи це співчуття з домішкою зневаги незвичайності свого одягу, голих литок і надто довгого чуба.

Але ще більше лякав його материн відчай у разі нової відмови.

Та раптом він побачив, що Констан дістає зі своєї сумочки і розкладає на старому, заляпаному чорнилом зеленому сукні асигнації й золоті луїдори.

Отже, його залишали.

Бідний малюк щиро зрадів, не здогадуючись, що там, а отим столом, йому щойно підписано вирок, що відтепер все життя, все його скорботне життя приречене на нещастя.

У цю хвилину з безлюдного саду долинув низький гучний бас:

Ще не перестали тремтіти шибки в приймальні, як невисокий, але опасистий, присадкуватий і широкоплечий чолов'яга, коротко стрижений, з роздвоєною бородою і чорним м'яким повстяним капелюхом рвучко відчинив двері.

– У вітальні горить камін! – гукнув він із комічним здивуванням. – Оце–то розкіш! Беу! Беу! Не інакше, як нам дісталося нове «дитя півдня»... Беу! Беу!

Наслідуючи манію деяких співаків раз у раз видобувати з глибин грудної клітки найнижче «до» – ноту, якою новоприбулий дуже пишався і за яку весь час уболівав, він усі свої фрази завершував отим «Беу!», «Беу!», яке скидалося на печерне глухе рикання, що виривалося немов із-під землі в тому місці, де він стояв. Побачивши незнайому даму, дитину й купу грошей, він зупинився як укопаний, йому буквально відібрало мову. Здивування, радість, приголомшення – усе це воднораз відбилося на його обличчі, м'язи якого були явно привчені відтворювати різні почуття. Моронваль поважно повернувся до покоївки:

– Пан Лабассендр, з Імператорської музичної Академії, наш учитель співів!..

Лабассендр уклонився раз, двічі, тричі, потім задля порядку копнув ногою негреня, яке відразу мовчки зникло разом зі своїм відром з-під вугілля.

Двері знову відчинилися, пропускаючи ще двох дійових осіб.

Першим зайшов бридкий сивий тип із пом'ятою безбородою парсуною, в окулярах з випуклими скельцями і в старому застебнутому на всі ґудзики сюртуці, відлоги якого були в численних плямах – свідченнях неохайності, властивої короткозорим людям.

То був доктор Гірш, учитель математики і природничих наук.

Від нього тхнуло гострим лужним духом, а через різні маніпуляції з хімікатами всі його пальці були в різнобарвних плямах – жовтих, зелених, синіх, червоних...

Його супутник, що зайшов слідом, був цілковитою протилежністю цій поторочі.

Він був досить вродливий, ще молодий, у вишукано строгому сюртуці, який відтіняли рукавички із світлої шкіри, з