Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько
У класi ми з Лiлечкою завжди сидiли на останнiй партi, i нас нiхто там не помiчав, не зачiпав, нiби ми були порожнiм мiсцем на цьому галасливому святi життя.
Щоправда, якось хлопцi таки вiдмiтили подружку своєю увагою, пiдклавши до її наплiчника здохлого пацюка. З цього приводу ми влаштували на кухнi сеанс психоаналiзу. I прийшли до висновку, що ми усе-таки iснуємо. Нехай навiть як об'єкти для знущань, але це краще, нiж зовсiм нiчого!
За день до свого шiстнадцятилiття Лiлечка зателефонувала менi з ванної кiмнати (вона завжди зачинялася у ваннiй, вмикала воду, i ми годинами розмовляли про те, про що не встигли договорити пiд час урокiв).
— Ну, що? — єхидно спитала я. — Розквiтаєш?
— Ага, — незворушно вiдповiла вона. — До мене вчора на вулицi причепився хлопець…
Я ледь не задихнулась:
— Ну i?…
— Завтра йдемо в кiно! — гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне — старший аж на п'ять рокiв.
До мого дня народження залишалося шiсть тижнiв…
Щовечора, лягаючи спати, я наказувала собi негайно розквiтнути. А Лiлечка щодня додавала дрiвець у вогонь, мовляв, вона вже цiлувалась i не абияк, а по-справжньому, i взагалi Жорiк збирається повести її до РАГСу вiдразу пiсля випускного вечора.
Але вона не поспiшала знайомити мене зi своїм другом. З ванної кiмнати щодня вона доповiдала менi обстановку: «Учора ходили до ресторану!», «Була у нього в гостях. Батьки в захватi!», «Завтра на перший урок не пiду, бо Жорiк веде мене на змагання з боксу, у нього ж перший розряд!», «Купив менi шифонову хустку»…
Бiльше ми не стояли перед люстром у передпокої. Навiщо? Лiлечка заборонила собi будь-яку самокритику, а мене душила, буквально спалювала цiкавiсть.
Якось разу вона сказала:
— Жорiк обожнює природу. Завтра запросив гуляти у сквер…
Великий сквер в нашому мiстi був один. Рiвно о восьмiй, сховавшись за колонами i закутавшись в шалик, я пильнувала бiля входу.
Вечiр був холодний, вологий, дощовий. Вiтер ганяв по алеях табуни листя i обгорток з-пiд морозива, на деревах репетували ворони i, крiм великого рудого собаки, в скверi нiкого не було.
I раптом я помiтила Лiлечку.
Вона йшла по листю, накрившись великою маминою парасолею.
Вона згиналася пiд поривами вiтру, i вiд цього здавалася ще меншою. Вона пройшлася до кiнця алеї, постояла там кiлька секунд i пiшла назад.
Я хотiла гукнути її, але передумала.
Пiзно увечерi, як завжди, Лiля зателефонувала менi:
— Ти не уявляєш, як гарно ми погуляли!
I я мовчки вислухала чергову романтичну iсторiю.
А потiм пiшла до люстра i довго стояла перед ним: до моїх шiстнадцяти залишалося три днi, й не було нiякого сенсу сподiватися на допомогу доброї феї.
БРИДКЕ ПАЦЯТКО
Я лягаю i прокидаюсь з однiєю думкою: жах! Менi навiть не треба дивитись в дзеркало, я i без того знаю: жах i страхiття!
Перше — очi. Ну що це за очi! Свiтлi, майже прозорi, як у пацятка. Я вичитала в якомусь журналi, що очi виглядатимуть виразнiше, якщо пiдстригти вiї. Пiдстригла. I що? Нiякого ефекту. Тепер нема що фарбувати.
Друге — нiс. Не нiс, а ґудзик якийсь! До того ж вiсiм (я пiдрахувала) веснянок якраз на перенiссi! Виводила. Жодний крем не допомагає. Терла одеколоном, вiдбiлювала огiрками та соком з цибулi. I нiчого. Сидять, як сидiли.
Ну не випалювати ж їх! Тодi вiд носа точно нiчого не залишиться.
Вiн у мене i так крихiтний. Мов свинячий. Все правильно: пацятко i в Африцi пацятко! Але прикро-о-о…
По-третє, по-четверте i по-десяте: брови, губи, волосся…
Я вже мовчу про талiю i стегна! Мене абсолютно нiчого не влаштовує. Я така жи-и-и-ирна. Жах! Ми з дiвчатами тiльки про це i говоримо. Вимiрюємо сантиметром, у кого скiльки в талiї i в стегнах i просто божеволiємо. Ну, не виходить 45 i 55, як у Кейт Мосс!
Ось я i думаю: а що далi, якщо я вже зараз така потвора?!
Мати мене не розумiє. Вона смiється, коли я скаржусь: «А менi всi кажуть, що ти на мене схожа. Отже, ти хочеш сказати, що я потвора?! Дякую тобi, люба донечко!»
Але ми зовсiм не схожi. Анi крапельки. Бути б менi такою, як вона!
А ще, коли я збираюсь на вечiрки, мама каже: «Моя ти красуня!»
Знущається. Я огризаюсь, а вона iронiзує: «Ну, вибач, що ти не народилась у Шерон Стоун!»
О, уявляю, якщо б це дiйсно було так!
Лежу i мрiю: ось вона, я (ну, та, що народилася у Шерон!) — пекельна красуня з очима на пiвобличчя. Ноги такi, що… словом, аварiї на дорогах: всi витрiщаються! Шкiра — фаянсова. У Венери останнi кiнцiвки вiдпадуть вiд заздрощiв. Копиця волосся впирається у стелю. Руда! Я люблю рудий колiр, це дуже сексуально виглядає. А нiжка — маленька-маленька, вузька, на 35-й розмiр. Тодi будь-яке взуття пiдiйде.
А то бiгаємо з мамою, шукаємо тридцять дев'ятий з половиною.
Жах, жах… Навiть соромно зiзнатися.
Я коли до взуттєвого бутику заходжу — пальцi стискаю. На тридцять сьомий. Перемiряю пiвмагазину i гордо йду — нiби менi тут нiчого не сподобалось. А насправдi, це я собi не подобаюсь.
Та якби я народилася у Шерон Стоун чи врештi-решт у Лайзи Мiнеллi, сто пластичних операцiй вже б зробила, на кожному сантиметрi тiла!
…Ось всi довкола теревенять: «Полюби себе!» Я стос журналiв накупила, щоб зрозумiти як. Читаю статтi психологiв, то нiби все зрозумiло: вони радять знайти в собi щось позитивне i розвинути до досконалостi. А погляну на початок рубрики, вона вся iлюстрована свiтлинами топ-моделей. Їм полюбити себе — раз плюнути! Думаю: чому я не така?
Хто винен? Навiщо я взагалi на свiт народилася? Я хiба про це просила?!
Проревiла пiвночi.
Уранцi очi червонi! А менi ж сьогоднi треба вирiшити, кого нарештi обрати — Сашка, Михайла чи Вадика. А як обирати з такою зовнiшнiстю?
Я взагалi не розумiю: вони знущаються чи що? Сашко навiть Оксанку покинув. Через мене. А Мишко той зовсiм… Прокидаюсь одного разу, а пiд балконом на асфальтi напис — лiтери в мiй зрiст: «Галко, ти найкраща!»
Жах!
От Вадик…
Вадик найчеснiший з усiх. Вiн прямо каже: «Ти — чудо!».
«Чудо-юдо? Жаховисько тобто?», — уточнюю я.
«Певно що так, — вiдповiдає. — Чи довго ти мене будеш мучити?!»
Нiби я якась фатальна красуня.
Нi, менi з моїми
