Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько
А що, власне, сталося? Лише ось це хоп! — короткий порух жадiбної руки.
Менi не хочеться бути таким заспиртованим спогадом.
З боку здається, що я сплю.
Хвилi заколисують мене.
Камiнь зачаровує чиїмись голосами, закарбованими в ньому поверх iнших голосiв: «Я завжди буду з тобою… в горi i радостi… ти не щезнеш… я не щезну… я завжди-завжди…».
Голосiв багато i всi шепочуть одне й те ж. Невже i вони — безiменнi експонати в колекцiї щастя?
Я лежу на виднотi.
Мене важко не помiтити.
Я люблю ризик: бути завжди на виднотi, обличчям до небезпеки, до цього самовпевненого «хоп!», складеної «ковшиком» долонi.
Я знаю: скоро мене помiтять.
Мене просто неможливо не помiтити!
Я не помилилась: крiзь прикритi повiки бачу важку тiнь, що повiльно схиляється надi мною. Вона затуляє сонце, вiд неї вiє морською сiллю, силою i трохи тютюном.
«А, може, нехай буде, як буде? — раптом думаю я. — Нехай ця рука, яка рiзниця?…»
А що потiм?
Слизькi стiнки слоїка, потьмянiла вiд спирту шкiра, безтямний круглий погляд в нiкуди крiзь каламутне скло.
Багато разiв я бачила такi погляди iнших…
Простягнута рука робить короткий рiзкий рух перегорнутою долонею, i я перетворююсь на хвилю, на вiтер, на смарагдову блискавку…
Камiнь порожнiй.
У його пальцях лише кiнчик мого хвоста.
Кiнчик хвоста — це дрiбниця.
Вiдросте…
ОСIНЬ — ЦЕ Я
— Знову цей дощ! — волає слухавка. — Ненавиджу осiнь! Ненавиджу! Нiколи не вгадаєш, що одягати, тягаєш за собою парасольку, а туш все одно тече з вiй. З ранку вже похмуро. А на деревах — ти лише поглянь — суцiльна iржа! Ну хто вигадав таке знущання?!
Так вона може причитати годинами.
Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi — ближче до вiкна, щоб на власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…
…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм настояним ароматом.
Дощi — мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.
Я нiколи не ношу iз собою парасольки!
А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата. Варто лише вмiти читати!
— Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива! — жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.
Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.
— Не верзи дурниць! — каже вона. — Ти завжди щось вигадуєш.
Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:
«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.
Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»
— А пiдпис? — несподiвано серйозно питає вона.
— Це не обов'язково, — вiдповiдаю. — Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…
— У смужку?
— Нi. Ту, що одягала на випускний…
— Ну… — зiтхає вона. — Певно я в неї вже не влiзу…
У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.
— Влiзеш обов'язково… — кажу я.
Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.
Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.
— Це був вiн! — божевiльним голосом кричить слухавка. — I повторив слово у слово! Як у листi. I в сукню я влiзла. Щойно повернулася, все бродили, бродили… Ти тiльки поглянь, яка краса за вiкном!
Я дивлюсь за вiкно. Там у чорному капелюсi i плащi гуляє мiй брат-дощ. Вiн махає менi рукою: «Ну, що б нам ще вигадати?!»
Ми любимо вигадувати рiзнi дива: осiнь не терпить чиїхось нездiйсненних сподiвань.
Адже осiнь — це я…
ШIСТНАДЦЯТЬ
— Ох, дiвки! — видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi Лiлечка Приходько. — Ось виповниться нам по шiстнадцять — розквiтнемо!
До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у мене також…
Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.
— Жах! Ти тiльки поглянь на цей нiс! — бiдкалася вона. — А очi! А вилицi! I цi клятi веснянки!!! Нi, я не можу на це дивитися! Я повiшуся! Негайно!!!
— Та ти що? — заспокоювала я. — Не розумiєш свого щастя: у тебе розкiшне густе волосся, а очi — чорнi, глибокi…
Менi б такi очi…
— Збожеволiла? — заперечувала Лiлечка. — Менi б твої! I очi, i колiр щiк! От тодi я б ще могла якось вижити в цьому свiтi… Я — потвора та ще й недомiрок…
— Тендiтна жiнка завжди лишається молодою! — переконувала я.
— Маленький собака — завжди цуценя? — уїдливо вiдказувала Лiлечка, i ми переходили до ретельного огляду фiгур.
— Ти висока, тому i струнка… — зiтхала подруга.
— Нема чому заздрити, — заперечувала я. — У тебе все гармонiйно i пропорцiйно, а от я шпала.
— Дурненька ти… — пiдводила риску Лiлечка.
— Це ти дурненька, — вiдповiдала я.
Ми ще кiлька хвилин з вiдчаєм оглядали себе в безжальному склi, а потiм з тяжкими зiтханнями йшли на кухню пити чай з батоном, густо намащеним згущеним молоком. Так ми зазвичай заливали свою тугу за iдеальними пропорцiями i ляльковими обличчями.
I все ж таки заповiтної межi — шiстнадцяти рокiв — чекали з нетерпiнням. Здавалося, що саме тодi станеться щось таке, вiд чого нашi нуднi
