Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько

У сiмнадцять ми шукаємо розумiння майже так само несамовито, як i кохання. Але, якщо любов може статися з будь-яким хлопчиськом, то розумiння — це святе. Його треба шукати десь ТАМ, в захмарнiй височинi, в архангела Гавриїла чи ж у «духа Ахматової-Горенко», яких викликаєш у рiздвяну нiч…

Решта — до дiдька!

Дiстати квиток на ЇЇ концерт було нереально. Тiльки обранi, як-от наш головний редактор газети, мали омрiяний клаптик синього папiрця з датою, часом i мiсцем.

Цей клаптик кур'єр багатотиражки власноруч доставив з кас спортивного комплексу i поклав на стiл начальству.

I я, нещасна секретарка, що маячила над головою шефа в очiкуваннi пiдпису пiд купою документiв, майже знепритомнiла, задихнулась вiд неможливостi мати такий же жалюгiдний, нiкчемний, крихiтний i такий доленосний квиток.

Я мовчки крутила хвостом, пускала слину i щомитi непритомнiла, поглядаючи на це щастя, яке нiколи не належатиме менi.

Але… «Нiколи нiчого не проси у сильних свiту сього!» — стримувала себе цитатою з улюбленого роману. А її продовження — «…самi прийдуть i самi запропонують» — в цiй ситуацiї було нереальним, навiть якби я була самим Михайлом Афанасiйовичем.

Але всю магiю слiв великого письменника я збагнула тодi, коли в закапелок за шафою, де було моє мiсце, в другiй половинi дня зазирнув Сан Санич i сказав, простягаючи менi квиток:

— Подумаєш, кiшка руда приїхала i все мiсто на вухах! Дурдом якийсь. Я Зикiну поважаю… А ти молода, сходи, розвiйся…

…Увечерi я одягла свiй найкращий одяг: шикарнi атласнi брючки i моднючi босонiжки на височезнiй дерев'янiй платформi. До речi, загогулистi вiзерунки на них я зробила власноруч розпеченим цвяхом, i сама вкрила всю поверхню смердючим меблевим лаком. Щоб було не гiрше, нiж «фiрмА»! I зiбрала всi свої «безсмертi творiння» на той випадок, якщо раптом менi вдасться пробитися за лаштунки.

У 109-му ряду спортивного комплексу я, звiсно, не сидiла.

А дзуськи!

Я примостилася на пiдлозi пiд самою сценою, в колi її обкурених фанiв, з якими зрiднилася за ночi, проведенi пiд вiкнами готелю. I мiлiцiя нас не чiпала: не було нiякого сенсу.

Зайвий клопiт ганяти вiтер.

Як вона спiвала!! Все моє коротеньке життя летiло слiдом за її хриплуватим голосом. У збудженому мозку проносились тисячi картин i мiльйон переконань, що моє життя не зведеться на пси! Що я iсную, як абсолютно осiбна людська одиниця, що не пропаду в тонах пiску, не перемiшаюся з ним, що мої слова, якi викрикую в подушку i записую в стонадцятий нотатник ще знадобляться. I ВОНА донесе їх до таких як я. Тих, у кого в очах завжди, — навiть в запилюженiй млявiй провiнцiї! — плюскотить море, а в скуйовдженому волоссi ночує вiтер.

Я шепотiла за нею слова пiсень, i вони (цi слова!) менi категорично не подобалися! Я можу краще! Я знаю, що потрiбна їй так само, як i вона менi…

Потiм була купа мала, вир, стовпотворiння. Снаряди букетiв летiли їй прямо в голову. Вона ледве дiсталася машини, яку я подумки охрестила лiмузином. Вона забарикадувалася в нiй, як в акварiумi.

I я зрозумiла: це кiнець. Я бiльше нiколи не побачу її. I нiколи нiчого не зможу сказати. I що я — мала провiнцiйна дурепа.

Авто вiд'їхало. За ним, мов навiжена, помчала публiка. Пiддавшись масовому психозу, я кинулась крiзь сквер i вистрибнула якраз на поворотi пiд колеса автiвки. Ну i що? Яскрава пляма свiтла рiзонула по очах, завищали гальма. Свiтло фар ослiпило i освiтило мене всю — з вiдкритим ротом, з розкинутими руками. I я зрозумiла, як жахливо виглядаю в цих iдiотських штанцях в таку спеку, патлата, скуйовджена, розпашiла, з шаленими очима i не менш шаленим бажанням заявити про себе не лише їй, а й усьому свiтовi! З божевiльним, диким бажанням сiмнадцяти рокiв…

Папiрцi випали з мої рук прямо на капот. I розлетiлись по всiй

дорозi. Жах! Я кинулась збирати їх по придорожнiх кущах. I зрозумiла: мене немає! Я — нiщо. Просто кумедна провiнцiйна дурепа. Свято юностi закiнчилось.

Наступного дня я як завжди вийшла на роботу в свiй закуток за шафою. А перед тим пiшла до перукарнi i пiдстриглась. Дуже коротко. I дуже негарно…»

*

…У готелi холодно. Добре, що я вибрала номер з невеличкою кухонькою, де можна приготувати каву таку як люблю. Без банки доброї кави я взагалi нiкуди не виїжджаю. Навiть сюди, до Америки, бо тут важко знайти нормальну каву. Я занурююсь в теплий кашемiровий плед i лягаю на диван в обнiмку з телефоном.

Набираю номер.

На десятому сигналi бродвейська примадонна бере слухавку. Я чемно представляюсь i уточнюю мiсце i час нашої зустрiчi, яка так само запланована її продюсером, як i моя редакцiєю вiдомого журналу. Така собi спiльна зобов'язалiвка.

— Про що ви хочете поговорити? — питає вона безбарвним голосом. — Я вже стiльки вашому братовi наговорила, що аж саму нудить…

— Про життя i смерть, — iронiчно цитую я пастернакiвську фразу, сказану ним колись у розмовi з «вождем усiх часiв i народiв». I додаю: — А ще про те, як… одного разу вистрибнула пiд колеса вашого авто.

Пауза.

Пауза затягується…

I менi здається, що життя — лише гра в пацьорки.

Що ж, якщо зараз вона пошле мене куди подалi — не шкодуватиму.

Я i своїм пiдлеглим завжди кажу: жодне iнтерв'ю не варте вашого приниження.

Несподiвано вона питає:

— А ти вмiєш лiпити вареники, дитинко?

— Нi! — чесно зiзнаюсь я.

— Тодi приходь — навчу тебе! — каже вона.

I ми смiємося.

А потiм вона додає:

— «…Як самотнiй лiхтар вночi перед вами стою — одна…» — здається, так?

*

…я знаю: нiчого в життi не буває просто так. Дощ проливається там, де на нього з нетерпiнням чекають. А над кожною головою навiть у маленьких мiстечках сяє своя зiрка. Часом вона не помiтна за товстою, запилюженою шибкою або на темному горищi iз щiльно припасованими дошками.

Але це нiчого.

Шибку можна розбити. I вдихнути повiтря на повнi груди. Нехай навiть це буде єдиний ковток на все майбутнє життя! Важливо зробити його i, видихаючи, промовити: «Я — є!»

ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ

Художницi Катеринi Штанко

присвячую…

Ася хотiла оцiнити картину.

Вона завжди була не впевнена в собi. А тепер ще бiльше. Їй була необхiдна оцiнка збоку. Вона знала, хто це може зробити по-справжньому, без лестощiв i реверансiв i зателефонувала Варгасу.

Вiн був чи не єдиним майстром, що мiг