Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Хочеш, покличемо Ольку? — хитро запитувала я.

— Нi, — вiдповiдав вiн.

— А Куку?

— Навiщо? — питав вiн.

I я задоволено й гордо посмiхалася.

А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…

Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.

Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…

I поцiлував менi руку. Як у кiно!

Потiм ми знову стрибали, як оленi.

I Миколка був дуже веселий.

I я була дуже весела.

I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.

…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…

*

— Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!

Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…

А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!

— А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?

— Нi, — вiдповiла я. — Нашi шляхи давно розiйшлися.

Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.

— А я знаю! — сказала дiвчинка. — Олька тепер лiкар,

кандидат наук. Сашко — льотчик. Язиката Кука — директор

меблевого комбiнату, а Миколка-метелик — кiнорежисер! Ось так!

А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.

Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…