Гра в пацьорки - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Що за життя? — якось сказала Кука. — Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.

— Хiба батьки не купують тобi апельсини? — одночасно запитали її близнюки.

— Купують, але ж це нецiкаво! — вiдказала Кука. — Цiкаво заробляти самому!

— Що ж ти вмiєш робити? — запитав Сашко.

— Так… — сумно погодилась Кука. — Поки що нiчого. Але ось виросту…

Цi розмови велися щодня. Аж поки…

Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.

Саме двох у мене не знайшлося — тiльки по однiй.

Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.

— Вибачте, — попросила я. — Чи не помiняєте менi цi копiйки — на двi разом?

— Звiсно, дiвчинко!

Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:

— Не треба! Це дрiбницi!

От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?

Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.

— Вибачте, — звернулася до неї. — Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки — по однiй. Будь ласка.

Я була чемна i ввiчлива.

Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.

— Дрiбницi! — так само зауважила вона i попрямувала далi.

Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!

Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!

Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…

Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.

— Ти — сюди. Ти — туди! — командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.

Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».

Це була весела розвага!

За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.

Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали — тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».

— Ти чого не їси? — запитала мене за вечерею бабуся.

— Хочу трохи схуднути! — поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.

Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня — бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.

Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.

Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.

— Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? — ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.

— А- а-а! — раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. — Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!

З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв — Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.

— Треба вiдвести їх до батькiв! — репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець — Краще до директора школи! — тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.

— До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! — запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.

— Хто вас цього навчив?! — запитав мiй «поневолювач».

— А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? — з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.

— До мiлiцiї! До мiлiцiї! — не вгавав дiдусь.

Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.

— Не треба в мiлiцiю, — сказала, рюмсаючи Язиката Кука. — То ми… гралися…

— Що ж це за iгри такi? — обурився «мiй» дядечко.

— Ми… ми… — казала Кука, — Ми… робили… бiз…нес…

Люди здивовано замовкли.

— Ага… — нарештi сказав молодик з портфелем. — Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?

— Ми не з Марса, — сказала я. — Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…

— Ну якщо ви не з Марса, — раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. — I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!

Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.

— Це ж треба, — почула я навздогiн. — Горе-бiзнесмени!!!

— Цiкаво, — мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, — Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…

Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…

Як я уперше фарбувала вiї

Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.

Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.

— Коли ти їдеш? — запитала вона.

— Завтра, — вiдповiла я.

— Будеш там сама як доросла… — раптом сказала Олька.

Справдi! Я навiть про це не думала.

— Можливо, навiть… — сказала замрiяно подруга. — У тебе закохається хлопець зi старшого загону.

Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…

— Як ти гадаєш, — запитала я Ольку. — А я гарна?

Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…

— Ну? — нетерпляче смикнула я її за руку.

Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:

— Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.

Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.

— Ну що?! — незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.

— Подивись на неї уважно! — наказала Олька.

— А що таке? — Сашко втупився в мене поглядом.

— Подивись i скажи: вона гарна?

Сашко махнув рукою, повернувся i пiшов до свого велосипеда. Я не знала, що то могло означати, але дуже засмутилася. Нарештi вiн озирнувся. Ми нашорошили вуха.

— Вона кирпата! — авторитетно сказав вiн.

Уночi я довго не могла заснути. Я уявляла, як на дискотецi грає музика i до мене пiдходить хлопець зi старшого загону…

Як вiн уважно роздивляється моє обличчя i каже: «Я з кирпатими не танцюю!» Я погано спала, а вранцi мене вiдправили до табору…

Сталося так, що я сама потрапила до старшого