Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

найбагатші маєтки в королівстві Ґранада й найгарніші палаци міста. Ця розкіш звернула на себе загальну увагу. Почали підозрювати, що шейхові підземелля містять незліченні багатства, але ніхто не міг справдити цього припущення, бо й самі Абенсерраґи не знали походження своїх скарбів. Нарешті, коли ці прекрасні королівства накликали на себе гнів божий, Аллах віддав їх у руки невірних. Здобули штурмом Ґранаду, а кілька днів згодом славний Ґонсальв з Кордови увійшов в Альпухари. Шейхом нашого народу був тоді Хатем Ґомелес. Він вийшов назустріч Ґонсальву й вручив йому ключі від замку. Іспанець зажадав ключів від підземель, шейх і ці йому негайно приніс. Ґонсальв особисто спустився в підземелля, замість скарбів знайшов гробницю й кілька старих книжок, голосно висміяв пусті здогадки своїх земляків і поспішив назад у Вальядолід, куди його кликало кохання і любовні інтрижки.

Мир тривав у наших горах, аж поки на троні не опинився Карл. Шейхом тоді був Сефі Ґомелес. Цей чоловік з невідомих причин сповістив імператора, що відкриє йому важливу таємницю, якщо Карл зволить прислати в Альпухари якого-небудь знатного іспанця, якому він повністю довіряє. Не пройшло й двох тижнів, як до Ґомелесів прибув імператорський посол, дон Руїс з Толедо, але не застав шейха в живих. Його вбили в переддень приїзду посла. Дон Руїс почав напастувати кількох осіб, але невдовзі, знеохочений марними зусиллями, повернувся до імператорського двору.

У цей спосіб таємниця шейхів перейшла до вбивці Сефі. Той чоловік, якого звали Віллах Ґомелес, зібрав старійшин роду й роз’яснив їм необхідність убезпечити таку важливу таємницю. Було вирішено допустити до таємниці кількох членів родини Ґомелесів, але так, щоб кожен з них знав тільки її часточку. Вибрані повинні підтвердити свою розсудливість, відданість і безстрашність.

Тут Зібельда знову перервала сестру й сказала:

— Люба Еміно, ти не гадаєш, що Альфонс пройшов би всі ті випробування? Ах, хто ж сміє в цьому сумніватися? Дорогий Альфонсе, яка шкода, що ти не мусульманин; ти, без сумніву, став би володарем незліченних скарбів.

Це виглядало зовсім як нова спокуса. Дух темряви, неспроможний підманути мене насолодами, намагався пробудити в мені жагу золота. А тим часом прекрасні мавританки, притулилися до мене, і я відчув виразний дотик живих тіл, а не тіней. Після короткого мовчання Еміна продовжувала так:

— Любий Альфонсе, ти добре знаєш про переслідування, яких зазнав наш рід за панування Філіпа, Карлового сина. В нас віднімали дітей, виховували їх у Христовій вірі й віддавали їм маєтки родичів, які не хотіли відмовлятися від віри батьків. Тоді-то один з Ґомелесів був прийнятий в орден дервішів святого Домініка й досяг звання великого інквізитора…

Тут ми почули піяння півня, і Еміна замовкла. Півень прокукурікав ще раз. Забобонна людина могла б сподіватися, що дві красуні раптом вилетять через димар. Проте нічого такого аж ніяк не сталося, однак дівчата несподівано насупилися й замислились.

Еміна перша перервала мовчання.

— Любий Альфонсе, — сказала вона, — вже день починається, і надто дорогими стали години, які ми можемо провести з тобою, аби марнувати їх на переповідання давніх історій. Ми не можемо стати твоїми дружинами, хіба що ти визнаєш закон Пророка. Але тобі можна буде бачити нас уві сні. Чи ти на це погоджуєшся?

Я погодився на все.

— Але цього не досить, — сказала Еміна з виразом надзвичайного достоїнства, — цього не досить, любий Альфонсе; треба ще, щоб ти присягнувся своєю честю, що ніколи не зрадиш таємниці наших імен, нашого існування й усього того, що ти про нас знаєш. Чи наважишся ти прийняти на себе таке зобов’язання?

Я присягнувся виконати все, чого від мене жадали.

— Це добре, — сказала Еміна. — Тепер, сестро, принеси чару, освячену Масудом, главою нашого роду.

Поки Зібельда ходила по закляту чару, Еміна приклякла й промовляла арабські молитви. Зібельда повернулася з чарою, яка здалася мені вирізаною з одного великого смарагда. Обидві сестри вмочили в ній уста й звеліли мені випити душком решту напою. Я послухався. Еміна подякувала мені за покірність і чуло обняла мене. Потім Зібельда припала до моїх уст і довго не могла від них відірватися. Нарешті обидві покинули мене, сказавши, що невдовзі я їх знову побачу й що тим часом радять мені, аби я чимшвидше заснув.

Стількох дивних випадків, чудових розповідей і непередбачуваних вражень вистачило б мені для роздумів на цілу ніч, однак мушу визнати, що передовсім мене приваблювали обіцяні сни. Тому я швидко роздягнувся й коли вже влігся на приготоване для мене ложе, то із задоволенням помітив, що ліжко широке й що як для снів, то місця аж забагато. Але ледь-но я встиг про це подумати, як нездоланний сон скував мої повіки, і всі нічні примари тут же оволоділи моїми почуттями. Щомиті я опинявся у щораз інших фантастичних видіннях, а думка моя, що летіла на крилах жаги, мимоволі переносила мене в африканські сералі, спокушала привабами, схованими в їх зачарованих стінах і занурювала в безодні несказанних насолод. Я відчував, що сплю, а однак усвідомлював, що не сонні видіння стискаю в своїх обіймах. Я губився в нескінченних просторах найшаленіших ілюзій, але добре пам’ятав, що завжди перебуваю в товаристві моїх прекрасних родичок. Я засинав на їх лоні й прокидався у їх обіймах. Не пам’ятаю, скільки разів я пережив ці чудесні зміни…

День другий

Нарешті я й справді прокинувся. Сонце припікало мені повіки, і я ледь спромігся підняти їх. Я побачив небо, тож перебував десь на відкритому повітрі, але сон все ще не відпускав мене. Я вже не спав, а однак не до кінця ще прокинувся. Жахливі образи проносились у мене в голові. Мене охопила тривога. Я раптом підхопився й сів.

Де ж мені знайти слова, щоб описати той жах, який скував мене? Я лежав під шибеницею Лос-Ерманос. Трупи двох братів Зото не висіли, а лежали обабіч мене. Без сумніву, я всю ніч провів між ними. Сам я лежав на розшарпаних посторонках, залишках коліс, а також на уламках скелетів і на якомусь огидному дранті, яке повідпадало від кісток, коли тіла вже згнили.

Я гадав, що ще сплю і що мене гнітить неприємний сон. Прикривши очі, я почав пригадувати враження минулої ночі. Тут же я відчув, як у мій бік уп’ялися пазурі. Я побачив шуліку, який опустився на мене й став пожирати одного з моїх приятелів по ночівлі. Біль, якого мені завдали ці пазурі, зовсім мене розбудив. Одяг мій лежав біля мене, я хутко почав