Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Під’їхавши до Лос-Алькорнокес, я побачив біля джерела кошик, накритий виноградним листям; там були, мабуть, фрукти, забуті якимось подорожнім. Я з цікавістю засунув туди руку і з задоволенням знайшов чотири чудових фіґи й помаранч. Дві фіґи я запропонував Лопесу, але він, подякувавши, відмовився й сказав, що може потерпіти до вечора. Тож я з’їв усе сам, а потім хотів напитися води з джерела. Проте Лопес утримав мене від цього, переконуючи, що вода після фруктів може зашкодити, і подав мені трохи аліканте, яке ще в нього лишалося. Я прийняв почастунок, але щойно вино опинилося в животі, як раптом щось стиснуло мені серце. Небо й земля закрутилися перед очима, і я б точно втратив свідомість, якби Лопес не поспішив мені на допомогу. Він привів мене до тями, пояснюючи, що я не повинен дивуватися і що стан цей зумовлений голодом і втомою. Власне кажучи, я не просто прийшов до тями, я перебував у стані надзвичайного піднесення. Околиця неначе виблискувала розмаїттям барв, предмети яскрилися в моїх очах, наче зірки літньої ночі, а кров у мене почала сильно пульсувати, особливо на шиї і в скронях.
Лопес, бачачи, що я прийшов до себе, знову почав нарікати:
— Лихо гірке, — бідкався він, — і чому ж я не спитав поради в брата Херонімо Тринідадського, ченця, проповідника, духівника й оракула нашої родини! Недарма ж він є шваґром пасинка братової вітчима моєї мачухи і, будучи нашим найближчим родичем, не дозволяє, аби щось діялося в домі без його поради. Не хотів я його слухатись, тож так мені тепер і треба. Як же часто він говорив мені, що офіцери валлонської гвардії — то самі єретики, яких легко пізнати, бо мають світле волосся, блакитні очі й рум’яні щоки, а чесні християни мають колір мадонни з Аточі, яку намалював святий Лука.
Я зупинив той потік зухвальств, наказавши Лопесу подати мені дубельтівку, а самому залишатися біля коней; я ж хотів видряпатись на одну з околичних скель, сподіваючись, що виявлю заблудлого Москіто. На ці мої слова Лопес залився сльозами й кинувся мені до ніг, заклинаючи мене всіма святими не залишати його самого в такому небезпечному місці. Тоді я вирішив сам доглянути за кіньми, а його послати на розшуки Москіто, але цей намір перелякав його ще більше. Врешті-решт я виклав йому стільки слушних причин, що він таки дозволив мені віддалитися, сам же дістав з кишені чотки й почав ревно молитися.
Вершини гір, на які я мав намір вибратися, знаходилися далі, ніж мені здалося на перший погляд, і лише через годину я зміг на них піднятися. Зупинившись на вершині, я побачив під собою дику й порожню поверхню без будь-яких слідів людей, тварин чи якихось будівель, жодної дороги крім тієї, якою я прийшов, а навкруги — глуха тиша. Я розірвав її криком; лиш луна відповіла мені здаля. Врешті-решт я повернувся до джерела, знайшов свого коня, прив’язаного до дерева, але Лопес — Лопес зник, не залишивши й найменшого сліду.
Переді мною були дві дороги: або повернутися до Андухара, або продовжити подорож. Мені навіть не прийшло в голову вдатися до першого наміру, тому я скочив на коня й, пустивши його швидким клусом, через дві години домчав до берега Ґвадалквівіру, який там зовсім не розливається тим спокійним і прегарним руслом, що омиває мури Севільї. Ґвадалквівір, покидаючи гори, мчить швидким потоком без дна й берегів, б’ючи хвилями в скелі, які заважають йому бігти.
Долина Лос-Ерманос починається там, де Ґвадалквівір розливається по рівнині. Назва долини походить від трьох братів, яких спільна схильність до грабунків поєднувала значно сильніше, ніж кровна спорідненість. Саме це місце довго було ареною їх мерзенних вчинків. Двох із цієї трійки братів упіймали, і на в’їзді в долину можна було бачити їхні тіла, що розгойдувались на шибеницях; третій же, на ім’я Зото, втік із в’язниці Кордови, і казали, що він ховається в горах Альпухари.
Дивні речі розповідали про двох повішених братів. Не казали, щоправда, що це упирі, але вірили, що часом уночі їхні тіла, оживлені диявольською силою, відв’язуються з шибениці й непокоять живих. Цю історію вважали настільки переконливою, що один теолог із Саламанки написав великий трактат, у якому доводив, що повішеники — це свого роду вампіри, приклади чого не раз бачили в світі, так що навіть ті, котрі сумнівалися найбільше, вимушені були повірити. Ходили також чутки, що цих двох засудили невинно і що мстяться вони за дозволом небес, терзаючи мандрівників і подорожніх. Я багато наслухався про це в Кордові, тож, спонукуваний цікавістю, наблизився до шибениці. Виглядала вона більш ніж гидко, бо коли вітер розгойдував огидні трупи, хижі шуліки роздирали їм нутрощі й обскубували залишки тіла. Я зі страхом відвів погляд і рушив у гори.
Треба визнати, що долина Лос-Ерманос виглядала дуже привабливою для всякого розбою, бо всюди на злочинців чекали місця, де можна знайти сховок. Подорожнього щомиті затримували скелі, що повідпадали від гір, або віковічні дерева, повалені бурею. У багатьох місцях дорога перетинала русло ріки й бігла повз глибокі печери, зловісний вигляд яких не викликав довіри.
Проїхавши тою долиною, я потрапив у другу й побачив корчму, де мав би шукати притулку, але вже здалеку вигляд її не віщував нічого доброго. Я роздивився, що не було там ні вікон, ні віконниць, з комина не виривався дим, навкруг не було помітно ніякого руху й жоден собака не повідомив про мій приїзд. Тому я зробив висновок, що ця корчма є однією з тих, які, за словами корчмаря з Андухара, покинули раз і назавжди.
Чим більше наближався я до корчми, тим глибшим здавалося мені мовчання. Нарешті я доїхав і побачив біля входу шабатурку, призначену для збирання милостині, на якій прочитав такий напис: «Панове подорожні, моліться з милосердя за душу Ґонзалеса з Мурсії, колишнього господаря Вента-Кемади. А найголовніше — оминайте це місце й у жодному випадку не залишайтеся тут ночувати».
Я вирішив сміливо чекати на небезпеки, якими погрожував напис, зовсім не тому, що не був переконаний в існуванні духів, а лиш тому — як покаже дальший хід цієї історії, — що в усьому моєму вихованні найбільшу увагу звертали на вироблення у мене почуття честі, а честь, як я вважав, полягає у тому, щоб ніколи не виявляти неспокою.
Сонце ще не зовсім зайшло, і я скористався останніми його променями, аби оглянути це житло,
