Чарівні казки - Марі Катрін Д'Онуа

уваги на його залицяння, була байдужою до королевича. Фея помітила це й відчула таку прикрість, що перевершити її міг лише біль самого Арістона. Вона побачила по зірках: той, кому дістанеться Чарівлива, матиме владу на землі і на морі. Тому честолюбна фея палко бажала, щоб її племінник зворушив серце королівни. Арістон прагнув того ж самого заради свого кохання. Тоді фея вирішила: якщо королевич буде посвячений в її науку не гірше за неї, то, можливо, знайде спосіб стати для Чарівливої жаданим.

Проте фея, сама нікого не кохаючи, не відала, що секрет сподобатись можна віднайти далеко не завжди, хоч би яким жагучим було прагнення це зробити. Отже, за короткий час вона навчила принца Арістона усім тим премудростям, що відомі тільки феям. Проте він вивчив їх без особливої втіхи і лише тому, щоб зарадити цим своєму коханню. Королевич почав влаштовувати за їхньою допомогою найрізноманітніші свята на честь Чарівливої. Вона була в захопленні від чудових вигадок і навіть дозволяла собі іноді похвалити найшляхетніші розваги з тих, що винаходив заради неї закоханий королевич, проте загалом сприймала його турботи й увагу як належну данину своїй красі і вважала, що винагороджує його достатньо, приймаючи їх без гніву. Арістон був у відчаї, бо його почуття залишалися без відповіді, та незабаром мусив визнати, що час, коли він з повною на те підставою скаржився на долю і так гостро відчував незгоди кохання, був усе ж таки найщасливішим відтинком життя.

Через рік після свого приїзду на острів він вирішив відсвяткувати той пам’ятний день, коли вперше побачив Чарівливу. Увечері він влаштував на її честь свято в лісі гіацинтів. У найвіддаленіших куточках лунала чудова музика, хоча ніхто не знав, звідки долинають ці приємні звуки. Усе, що виконували невидимі музики, оспівувало ніжну любов Арістона до королівни. Вони закінчили свій незвичайний концерт словами, які повторили декілька разів:

Ні розум, ні жорстока примха долі Не в змозі припинить мої страждання, Лишились на надію сподівання; Я відчуваю, як душа палає. Кохання б про свою могутність не дізналось, Якби в кайдани погляду чарівного мене не закувало.

Після концерту під шатром із срібного газу, підв’язаного намистом із перлів, з’явились чудові страви. Шатро було повністю відкрите з боку моря, що межувало в цьому місці з лісом; воно було освітлене безліччю світильників із блискучих діамантів, сяйво яких могло позмагатися із сонячним промінням. У цьому світлі придворні німфи звернули увагу Чарівливої на напис біля входу в шатро, викарбуваний золотими літерами на рубіні незвичайних розмірів. Його підтримували дванадцять маленьких амурчиків, які одразу полетіли геть, тільки-но королівна прочитала такі вірші:

Ніде й ніколи на усій землі, Де я ношу твоїх очей кайдани, Не знайдеться більш відданого серця, Яке пала в пустелі полум’ям незгасним. Щоб увінчать тебе безсмертям слави І кинути весь світ до вівтаря твоїх принад, Ми оголошуєм всім смертним, що ніколи Твоя довершеність не матиме завад.

Свято тривало, і королевич Арістон був радий тому, що полонив увагу королівни, якщо не може полонити її серце. Однак незабаром він був позбавлений навіть цієї скромної втіхи, бо всі захопились дивовижним видовищем у морській далині. Якийсь незвичайний предмет наближався до берега. І ось усі побачили, що це закрита з усіх боків альтанка, сплетена з миртового і лаврового гілля, яку з великою швидкістю рухали безліч крилатих риб. Це видовище було тим паче несподіваним для королівни, що раніше вона ніколи не бачила кольору такого, який мала альтанка. Фея, передбачаючи, що подібний колір може завадити її племіннику, повністю виключила його із забарвлення свого острова.

Королівна горіла нетерпінням (що видалося Арістону поганим передвістям для його кохання), бажаючи, щоб альтанка скоріше пристала до берега. Чекати на це довелося недовго, бо крилаті риби вмить домчали її до підніжжя скелі, де й зупинилися, ще більше розпалюючи цікавість юної королівни і всього двору.

Альтанка розчинилася, і звідти вийшов юнак надзвичайної краси; на вигляд він мав років шістнадцять чи сімнадцять. Його вбрання складалося з кількох миртових гілочок, переплетених гірляндою з різнобарвних троянд. Прекрасний незнайомець був здивований не менше, ніж усі інші: краса Чарівливої не дозволяла йому милуватися чимось іншим, хоча саме блиск свята привабив його до цієї скелі. Він наблизився до королівни з граціозністю, яка могла зрівнятися лише з її витонченістю.

«Мене так вразило, — мовив він, — те, що я побачив на цьому березі, що я не можу висловити свого захоплення. Чи може бути, — вів він далі, — щоб у вас, богині краси, не було храмів на усій землі? Які чари ховають вас від смертних?»

«Я зовсім не богиня, — відказала Чарівлива, трохи почервонівши, — а лише нещасна королівна, вивезена з володінь мого батька короля, щоб уникнути сама не знаю якого лиха, напророченого мені тоді, коли я з’явилася на світ».

«Як на мене, вас треба боятися більше, ніж фатального впливу планет на вашу прекрасну долю, така довершена краса мусить перемогти будь-які незгоди. Я відчуваю, що її могутність безмежна, — додав він, зітхаючи, — бо вона в одну мить здобула перемогу над серцем, що, як я думав, назавжди залишиться байдужим. На жаль, люба пані, — провадив він, не даючи їй змоги відповісти, — я змушений залишити цю чарівну місцину, де я побачив вас і назавжди втратив спокій. Незабаром я повернуся сюди, якщо бог кохання буде до мене прихильним».

З тими словами юнак повернувся до своєї альтанки і швидко зник з очей.

Ця пригода так приголомшила і засмутила королевича Арістона, що спочатку він навіть втратив мову: адже через такий же дивний, як і непередбачений, випадок у нього з’явився суперник, і цей