Хто вбив Паломіно Молеро? - Маріо Варгас Льоса

Чекати довелося досить довго, перш ніж полковник Міндреау запросив їх до свого кабінету. Літума проходив повз офіцерів та курсантів і думав: «Дехто з них знає правду, дідько їх би взяв!»

— Проходьте, — кинув полковник з-за письмового столу.

Вони цокнули підборами на порозі і пройшли на середину кабінету. На столі побачили перуанський прапорець, календар, записник, текст з документами, олівці й кілька фотографій дочки полковника Міндреау з батьком або самої. То була дівчина з довгастим зухвалим личком, вкрай серйозна. Все було в ідеальному порядку, як і шафи, дипломи й велика карта Перу, на тлі якої вирізнявся силует командира авіабази. Полковник Міндреау був невисокий на зріст, кремезний і з залисинами, що тяглися від обох скронь до тімені, і сивуватими, ретельно підстриженими вусиками. Він справляв таке ж враження охайності, як і його письмовий стіл. В погляді сірих холодних очиць не було й натяку на доброзичливість.

— Чим можу служити? — мовив ввічливо, всупереч крижаному виразу обличчя.

— Ми знову до вас з приводу вбивства Паломіно Молеро, — шанобливо відповів лейтенант. — Просимо вашого сприяння, пане полковнику.

— А хіба я не сприяю? — В голосі полковника вчувалися глузливі нотки. — Хіба не ви були в цьому кабінеті три дні тому? Якщо ви загубили довідку, яку я дав, то в мене є копія.

Він швидко розкрив теку перед собою, витяг якийсь папірець і забубонів:

«Молеро Санчес, Паломіно. Народився в П'юрі 13 лютого 1936 року, законнонароджений син доньї Асунта Санчес і дона Теофіло Молеро, небіжчика. Освіта початкова закінчена і середня неповна — три з половиною роки навчався в державному коледжі Сан-Мігель у П'юрі. Вписаний до підрозділу в 1953 році. Розпочав службу на авіабазі в Таларі 1954 року в третій роті, де під командуванням лейтенанта Адольфо Капріати пройшов підготовку разом з іншими новобранцями. Зник з території бази в ніч з 23 на 24 березня, не повернувшись до роти після вільного дня. Оголошений дезертиром, про що подано рапорт у відповідні інстанції».

Полковник відкашлявся й глянув на лейтенанта Сільву:

— Хочете копію?

«Чому ти нас ненавидиш, — подумав Літума. — І чому ти такий деспот, трясця твоїй матері?»

— Не треба, пане полковнику, — всміхнувся лейтенант. — Довідка в нас є.

— Тоді в чому справа? — нетерпляче насупився полковник. — В чому я повинен вам сприяти? У довідці сказано все, що нам відомо про Паломіно Молеро. Я особисто розмовляв з офіцерами, унтер-офіцерами та солдатами його роти. Ніхто не бачив і ніхто не знає, хто й чому міг його вбити. Моє начальство одержало детальну інформацію й задоволене нею. А ви, схоже, ні. Що ж, це ваш клопіт. Особовий склад бази нічим не заплямлений тут, і в нас більше нічого з'ясовувати. Він був відлюдьком, ні з ким не приятелював, нікому не звірявся. І навряд чи мав на базі друзів або ворогів. До занять, як свідчать рапорти, ставився не дуже ревно. Можливо, тому й дезертирував. Шукайте поза базою, з'ясовуйте, хто знав його в містечку, з ким він зустрічався після втечі і до вбивства. А тут ви гаєте час, лейтенанте. Я ж собі не можу дозволити таку розкіш.

Чи злякає лейтенанта непоступливий безапеляційний тон полковника Міндреау? Чи змусить його відступити? Проте Літума побачив, що його начальник незворушний.

— Ми не потурбували б вас без достатніх підстав, пане полковнику. — Лейтенант стояв виструнчений, але промовляв спокійно.

Сірі очиці полковника кліпнули, губи ворухнула подоба посмішки:

— З цього й слід було почати.

— Поліцейський Літума з'ясував дещо в П'юрі, пане полковнику.

Літумі здалося, що командир авіабази побагровів. Збентеження охопило Літуму, і він подумав, що не доповість, як слід, такій непривітній особі. Однак заговорив, трохи затинаючись. Розповів, що в П'юрі довідався, що Паломіно Молеро мав звільнення від військової служби, але пішов на неї, бо, як признався матері, залишити місто було для нього питанням життя або смерті.

Він умовк. Чи слухав його полковник, що ніби невдоволено й водночас розчулено розглядав доччину фотографію на тлі дюн і ріжкових дерев? Потім кинув погляд на Літуму:

— Тобто як це — життя чи смерті?

— Сподіваємось, він це пояснив тут, коли з'явився, — втрутився лейтенант. — Може, він казав комусь, чому так раптово мусив залишити П'юру.

«Лейтенант вдає з себе простака чи полковник і його вивів з рівноваги?»

Командир авіабази втупився очима в офіцера, наче підраховував прищики на його обличчі. Від того погляду лейтенант Сільва мав би спаленіти, проте він не збентежився і незворушно чекав, що скаже полковник.

— А вам не здається, що якби ми це знали, то зазначили б у довідці? — проказав той роздільно, наче його співрозмовники не розуміли мови чи були нетямкуваті. — Ви не подумали, що якби ми на базі знали, що хтось переслідує Паломіно Молеро й погрожує йому, то негайно сповістили б куди слід?

Він умовк, бо неподалік заревів літак. Гул наростав, і Літума вирішив, що зараз у нього полопають перетинки. Однак затулити вуха не наважився.

— Поліцейський Літума з'ясував іще дещо, пане полковнику, — мовив лейтенант, коли гул трохи стих. Сільва був незворушний, наче й не чув запитання полковника.

— Он як! — втупився той у Літуму. — А що саме?

Літума спершу прокашлявся, бо глузливий вираз полковника спантеличував його.

— Паломіно Молеро був закоханий, — пробурмотів нарешті. — І, схоже…

— Чого ви затинаєтесь? — перебив його полковник. — Що з вами?

— Кохання це було не зовсім законним, — промимрив Літума. — Можливо, тому він і втік із П'юри. Тобто, я маю на увазі…

Полковник хмурнішав, і Літума розгублено вмовк. Перед зустріччю з полковником його висновки здавалися йому переконливими; та й лейтенант запевнив, що вони й справді вагомі. А тепер, коли бачив перед собою скептичне, глузливе обличчя командира авіабази, він став почуватися невпевнено і навіть соромився своїх здогадів.

— Тобто, пане полковнику, могло статися, що ревнивий чоловік застукав Паломіно Молеро на гарячому і пригрозив помститися, — прийшов на допомогу лейтенант Сільва. — Ось чому хлопець і вирішив призватися в армію.

Полковник замислено вислухав їх. «Якої ще капості слід сподіватися від нього?» — подумав Літума.

— І хто ж цей ревнивець? — озвався він нарешті.

— Саме це нас і цікавить, — відповів лейтенант Сільва. — Якщо ми взнаємо це, то взнаємо багато чого.

— І ви гадаєте, що я в курсі любовних пригод сотень унтер-офіцерів та солдатів авіабази? — знову прокарбував слова полковник Міндреау.

— Можливо, не ви особисто, пане полковнику, — чемно мовив лейтенант. — Однак ми подумали, а раптом на базі хтось знає. Товариш Паломіно