Хто вбив Паломіно Молеро? - Маріо Варгас Льоса
Лейтенант Сільва й Літума неквапливо крокували до борделю, після того як подивилися ковбойський фільм у літньому кінотеатрі сеньйора Фріаса. За екран правила північна стіна церкви, що давало отцю Домінго право на цензуру кінострічок. Літума човгав черевиками по м'якій землі, а лейтенант палив.
— Скажіть принаймні, що вам спало на думку, лейтенанте. Чому ви гадаєте, що дивацтва льотчика пов'язані зі смертю худенького?
— Нічого мені не спало на думку. — Лейтенант Сільва випустив клуб диму. — Та оскільки в цій справі ми ніяк не влучимо ногою по м'ячу, треба бити на всі боки, а раптом вцілимо. А ні, то хоч поглянемо на бордель і тамтешню публіку. Хоч і певен, що не стріну там жінку своєї мрії.
«Зараз почне про гладуху, — подумав Літума. — І що за нав'язлива ідея!»
— Учора ввечері я їй показав, — зажурено згадав лейтенант Сільва. — Вийшов відлити, а вона саме несла пійло для льохи. Глянула на мене, а я їй показав, отак, обома руками. «Це для тебе, любасю. Доки ти його триматимеш на голодному пайку?»
Він збуджено зареготав, як завжди, коли заводив розмову про донью Адріану.
— І що ж вона, лейтенанте? — підохотив його Літума, знаючи, що той ласий теревенити про донью Адріану.
— Звісно, втекла. Ще й удала, ніби сердиться, — зітхнув лейтенант, — Але ж нічого, вона таки побачила. Порівняє з тим, що має дон Матіас, — у нього ж, либонь, нічого не лишилося. Це зробить її поступливішою, Літумо. Скінчиться тим, що вона капітулює. І тоді я запрошу тебе на вишукане частування, слово честі.
— Ви й справді заповзятливий, лейтенанте. І варті уваги доньї Адріани, хоча б за свою відданість.
Людей у борделі було небагато. Китаєць Ляо, неабияк вдоволений, вихопився їм назустріч.
— Щиро дякую за відвідини, лейтенанте. Знав, що не підведете. Прошу, прошу. Гадаєте, чого так порожньо? А через того недоумка, звісно. Люди приходять розважитись, а не щоб їх ображали чи поливали сечею. Пішла поголоска, от ніхто й не хоче зв'язуватися з льотчиком. Це ж нечуване безправ'я!
— Іще не з'являвся? — поцікавився лейтенант.
— Він приходить близько одинадцятої. Ще з'явиться, почекайте, — запевнив китаєць Ляо.
Він всадовив їх за столик у віддаленому кутку й приніс два кухлі пива. Кілька повій спробували зав'язати з ними розмову, але лейтенант їх відшив: вони не могли приділити дівчатам належної уваги, бо прийшли в чоловічій справі. Морська Вовчиця, вдячна Літумі, що той пригрозив сутенерові запроторити його до буцегарні, якщо не схаменеться, поцілувала поліцейського у вухо. «Приходь до мене, коли захочеш», — шепнула, а вголос додала, що її вже три дні ніхто й пальцем не чіпає.
Бешкетник припхався майже опівночі: Літума і лейтенант Сільва до того часу вже спорожнили по чотири кухлі пива. Не встиг китаєць Ляо попередити їх, а Літума, який уважно вдивлявся в новоприбулих, уже здогадався, що то він. Досить молодий, худий, смаглявий, з короткою стрижкою, лейтенантик був у форменій сорочці й брюках кольору хакі, однак без знаків розрізнення і нашивок. Увійшов сам, ні з ким не привітався, байдужий до враження, яке справила його поява, — підштовхувань, поглядів, підморгувань, перешіптувань повій і небагатьох відвідувачів. Одразу попростував до бару й зіперся на прилавок: «Маленьку!» Літума відчув, як закалатало серце: він не спускав з лейтенантика очей. А той одним духом вихилив чарку піско й замовив ще.
— І ось так щоночі, — прошепотіла Морська Вовчиця, що сиділа за сусіднім столиком з моряком. — Після третьої або четвертої почнеться.
Цього ранку вистава почалася між п'ятою і шостою. Літума вів рахунок чаркам, стежив за ним через голови парочок, які танцювали під радіолу. Льотчик, зіперши на долоні голову, не зводив очей із чарки, яку затулив ліктями, мов оберігав від стороннього ока. Він не рухався, наче поринув у роздуми й забув про повій, сутенерів, про все на світі. Жвавішав лише тоді, коли автоматично перехиляв чарку, і одразу ж нерухомів. А коли між п'ятою та шостою чарками Літума відвернувся, а тоді подивився знову, лейтенантика на місці не було. Літума подивився уважніше й побачив, як льотчик рішуче простував до Рудої, яка танцювала з плюгавим чоловічком у краватці, але без піджака. Її напарник переставляв ноги, повиснувши на ній, наче волів удавитись. Лейтенантик, схопивши його за сорочку, ривком відтягнув убік і загорлав:
— Перепрошую, тепер сеньйорита належить мені!
Чоловічок у краватці сіпнувся й збентежено озирнувся, мовби прохаючи, аби йому пояснили, що діється, чи порадили, як повестися. Літума помітив, що китаєць Ляо знаками заспокоює його. Чоловічок визнав за краще так і зробити й лише стенув плечима. Потім відійшов до стіни, до гурту повій, і засмучено запросив до танцю Ластату. А лейтенантик тим часом підстрибував, вимахував руками, кривлявся. Проте в тому блазнюванні не відчувалося ніякої радості. Може, він хотів привернути до себе увагу? Ні, він прагнув бешкету. Стрибки й вихиляси, ці безглузді рухи були потрібні йому, щоб штовхати ліктями, плечима, стегнами усіх довкола. «От сучий син, — подумав Літума. — Мабуть, слід втрутитися». Однак лейтенант Сільва спокійнісінько палив і весело, немов потішаючись, дивився крізь тютюновий дим на льотчика. І терплячі ж ці люди! Відвідувачі, що їх штурхав льотчик, лише ніяково відходили вбік. «У кожного свої дивацтва, не треба зважати», — читалося на їхніх обличчях.
— А знаєш, хто він, Літумо? — почув він голос лейтенанта.
— Ні. А ви його знаєте?
Лейтенант потвердив, в голосі його вчулося глузування.
— Залицяльник дочки Міндреау. Те, що чуєш. Я на власні очі бачив, як вони попідручку прогулювалися на ярмарку в День авіації. І ще кілька разів бачив на недільній месі.
— Чи не тому полковник Міндреау терпить його вихватки? — буркнув Літума. — Будь-кого іншого він би давно запроторив до буцегарні, тримав би на хлібі й воді за дискредитацію армії.
— Коли говориш про вихватки, то не прогав цієї, Літумо! — застеріг начальник.
Лейтенантик забрався на прилавок із пляшкою піско в руці й наче зібрався виголошувати промову. Він розпростер руки й гарикнув: «До дна за шльондру, яка вас спородила!» Потім приклався до пляшки й так ковтнув,
