Хто вбив Паломіно Молеро? - Маріо Варгас Льоса
Містечко внизу блідою плямою тулилося до погідного сіро-зеленого моря. Під сліпучим сонцем ледь розрізнялися обриси будинків і вуличних ліхтарів.
— Неприємні хвилини ми пережили, чи не так, лейтенанте? — Літума витер носовичком спітніле чоло. — Ще не зустрічав такої сволоти. Гадаєте, він ненавидить поліцію як расист чи з якоїсь іншої причини? Невже він з усіма такий брутальний? Присягнути можу, що ніхто ще не ображав мене так, як цей голомозий.
— Пусте, Літумо. — Лейтенант потер об сорочку масивний золотий перстень з червоним камінцем. — Для мене зустріч із Міндреау все одно що дитяча розвага.
— Ви справді, лейтенанте? Добре, що ви ще можете жартувати. А в мене душа втекла в п'ятки.
— Ти ще пташеня в таких справах, Літумо, — засміявся лейтенант. — Тобі ще багато чого слід повчитися. Це була неважнецька розвага, але вкрай корисна, запевняю тебе.
— Тоді я нічого не зрозумів, лейтенанте. Мені здалося, ніби полковник змішав нас з багнюкою і повівся з нами гірше, ніж зі своїми слугами. Невже він пристав на наше прохання?
— Це лише так здається, Літумо. — Лейтенант Сільва знову засміявся. — Як на мене, полковник базікав, як п'яна папуга.
Він сміявся на весь рот, і аж хруснув кісточками пальців.
— Спершу і я подумав, що він нічого не знає, тільки забиває нам памороки балачками про армійські звичаї і закони, — пояснив лейтенант Сільва. — А тепер я певен, що він знає чимало, якщо не все.
Літума глянув на нього. Помітив, що за темними окулярами очі офіцера, як обличчя і голос, пожвавішали.
— Він знає, хто вбив Паломіно Молеро? Гадаєте, що полковник знає?
— Мені невідомо, що він знає, але він знає чимало, — запевнив лейтенант, — Полковник когось вигороджує, інакше чого б йому так нервувати? Невже не помітив? Ти не спостережливий, Літумо, тож не годишся служити в поліції. А що мають значити ці спалахи люті, ці наскоки, як ти гадаєш? Намагання приховати, що гризе душу. Авжеж, Літумо. Це не він облив нас помиями, це він пережив у нас страшні хвилини.
Він весело зареготав і реготав доти, доки позаду не загурчала машина: їх наздоганяв синій ваговоз авіабази. Водій загальмував сам, не довелося навіть голосувати.
— Вам до Талари? — гукнув з кабіни молоденький унтер. — Можемо підкинути. Сідайте сюди, лейтенанте. А ваш напарник нехай стрибає в кузов.
Там уже сиділо двоє солдатів, певно, механіків, замащених по вуха. В кузові було повно бляшанок з мастилом і фарбою та пензлів.
— То що? — докинув один. — Розкусите це тістечко чи замнете злочин, щоб не тривожити тузів?
У запитанні вчувався докір.
— Розкусимо, якщо полковник Міндреау трохи допоможе, — відказав Літума. — Але ж він не тільки не допомагає, а й щоразу обходиться з нами, як зі скаженими псами. Він і до вас гак ставиться?
— Він людина непогана, — озвався солдат. — Своє діло знає, і база в нього, як годинник. От тільки дочка псує йому настрій.
— Варить з нього воду? — буркнув Літума.
— Просто невдячна, — докинув другий солдат. — Адже полковник Міндреау їй не лише батько, а й мати. Та померла, коли дівчинка була ще малою. І він сам виховав її.
Біля відділка ваговоз загальмував, і лейтенант з Літумою зійшли.
— Якщо не знайдете вбивць, всі вважатимуть, що великі тузи дали вам хабара, — мовив на прощання молоденький унтер.
Ваговоз зник у хмарі рудої куряви, і Літума почув, як лейтенант процідив крізь зуби:
— Не турбуйся, хлопче, ми на вірному шляху.
IV
Звістку про бешкети, що їх лейтенантик зчиняв у таларському борделі, до відділка принесла одна повія, Морська Вовчиця. Вона прийшла скаржитись, що її сутенер останнім часом лупцює її більше, ніж звикле:
— Він тримає мене в чорному тілі, і я втрачаю клієнтів. От і не приношу йому грошей, а він мене знову духопелить. Поговоріть із ним, лейтенанте Сільва. Я пробувала, але він і слухати не хоче.
І Морська Вовчиця розповіла, що минулої ночі до борделю припхався якийсь лейтенантик. Цмулив без кінця піско[5], наче яку воду, причому пив не як людина, що хоче розважитись, а вочевидь бажаючи якнайшвидше набратися. А коли нажлуктився добряче, розстебнув ширіньку і став мочитися на повій, клієнтів та сутенерів. Потім видерся на прилавок і звідти продовжував своє шоу, поки його не забрала військова поліція. Китаєць Ляо стримував людей, щоб його не чіпали: «Якщо його натовчуть, постраждаю я, а отже й ви, бо заклад прикриють. І вийде по-їхньому».
Лейтенант Сільва ніби й не звернув уваги на розповідь Морської Вовчиці. А наступного дня, вже за обідом у шинку доньї Адріани, якийсь завсідник розповів, що напередодні льотчик повторив свої походеньки, та ще й порозбивав пляшки, мовляв, хоче побачити в повітрі скляні зірочки. І знову викликали поліцію з бази. На третій день у відділок заявився сам Ляо, ремствуючи:
— Вчора він перевершив сам себе. Спустив штани і спробував накласти купу серед танцювального майданчика. Він божевільний, лейтенанте. Умисне провокує, щоб його відгамселили. Зарадьте якось, бо інакше хтось-таки провчить його. А я не хочу мати халепу з базою.
— Скажи про це полковникові Міндреау, китайцю, — порадив лейтенант Сільва. — Це його клопіт.
— Ні за що в світі не піду до нього, — злякався китаєць. — Я з біса боюся його, кажуть, він страшенно лютий.
— Тоді кепські твої справи, бо льотчики не в моєму віданні. Якби йшлося про цивільну особу, тоді будь ласка.
Китаєць Ляо розгублено дивився на Літуму й лейтенанта.
— То ви нічим не зарадите?
— Молитимемось за тебе. Бувай, китайцю, і вітай своїх жіночок!
Та щойно Ляо пішов, лейтенант Сільва обернувся до Літуми, який на старенькому «ремінгтоні» клацав одним пальцем зведення за день; голосом, від якого поліцейському зробилося млосно, мовив:
— Ця історія з льотчиком досить підозріла, га, Літумо?
— Так, лейтенанте, — згодився Літума. Трохи помовчав і перепитав: — А чому досить підозріла?
— Ніхто не лізтиме на рожен у борделі, де збираються найнебезпечніші в Таларі злочинці, лише задля розваги. І то чотири дні підряд. Тут щось не те, тобі не здається?
— Атож, лейтенанте, — запевнив Літума. Він не второпав, на що натякає начальник, однак нашорошив вуха: — То ви гадаєте, що…
— Що нам варто покуштувати в Ляо пива, Літумо. Звісно, за кошт господаря.
Переслідуваний парафіяльним священиком, китаєць Ляо зі своїм борделем побував уже в добрій половині Талари.