Хто вбив Паломіно Молеро? - Маріо Варгас Льоса

— Подратуй свою матір, — позіхнула Чунга.

— Два-нуль, — криво осміхнувся Мавпа. — На користь Чунги.

— Не сердься, Чунгіто, — мовив Літума. — Ось тобі гроші. І не чіпай моєї матусі, нехай собі спочиває спокійно на кладовищі в Сімбілі.

Чунга, довготелеса сувора жінка непевного віку, порахувала гроші і простягла решту, коли поліцейський, брати Леони та Хосефіно зібралися виходити.

— А скажи, Чунгіто, — підкусив її Хосефіно. — Тебе ще не били пляшкою по голові за таку твою чемність?

— А чого тебе так цікавить? — Чунга навіть не удостоїла його поглядом.

— Бо тебе нею колись-таки пригостять, надто вже люб'язна.

— Піду об заклад, що тільки не ти, — позіхнула Чунга і знову зіперлася на прилавок — грубезну дошку, покладену на кілька діжок.

Четверо «непереможних» перетнули піщану місцину, дійшли до шосе й повз п'юрський клуб для білих рушили до пам'ятника Грау[1]. Вечір був теплий, тихий і зоряний. Пахло ріжковими деревами, козами, ослячим послідом, смажениною, і Літума, в якого з думок не йшов розтерзаний Паломіно Молеро, запитав себе, чи не жалкує він, що служить у поліції, а не провадить богемне життя «непереможного». Ні, не жалкує. Хоча служба й бридка, однак тепер має зарібок і його життя не таке непевне. Хосе, Мавпа та Хосефіно насвистували якийсь вальс, а він силкувався уявити приємний голос і чарівливу мелодію, якими малий зачаровував слухачів. Біля «Варьєдадеса» розпрощався з братами й Хосефіно, мовляв, водій ваговоза мусить вертатися до Талари дещо раніше, тож він підкине і його. Друзі ще спробували стрельнути в нього кілька дрібняків, але нічого з того не вийшло.

Літума попростував до головної площі. На розі побачив поета Хоакіна Рамоса з моноклем; він волік козу, яку називав своєю газеллю. На площі вирував люд, мовби в чеканні нічного свята. Не звертаючи ні на кого уваги, швидко, наче закоханий, що спізнюється на побачення, Літума перетнув Старий міст і подався до кварталу Кастілія. Задум визрів ще за пивом у Чунги. А раптом старої немає? Або переїхала кудись, щоб забути своє горе?

Жінка, проте, сиділа біля своєї цегляної оселі на ослоні й лущила в миску кукурудзу. Крізь прочинені двері було видно освітлену гасовою лампою кімнату і скромні меблі: плетені стільці, деякі без сидіння, стіл, кілька глеків з висушеного гарбуза, скриню, що, либонь, правила за буфет, і кольорове фото. «Худенький», — подумав сержант.

— Добрий вечір, — мовив, поставши перед господинею. Завважив, що жінка боса і в тому ж чорному платті, що і вранці, коли приходила до відділка в Таларі.

Вона пробубоніла «добрий вечір» і подивилась на нього, не впізнаючи. Кілька миршавих собак донюхувалися довкола й гарчали. Віддалік чувся бренькіт гітари.

— Чи можу я побалакати з вами, доньє Асунто? — чемно запитав Літума. — Про вашого Паломіно.

У сутінках Літума розгледів зморшкувате обличчя старої, її очиці, недовірливо втуплені в нього з-під набряклих повік. Вони в неї завжди такі чи опухли від сліз?

— Не впізнаєте мене? Я поліцейський Літума з відділка в Таларі. Я був там, коли ви давали свідчення лейтенантові Сільві.

Жінка перехрестилася, бурмочучи щось нерозбірливе, і Літума побачив, як вона важко підвелась. Зайшла в хату, тягнучи ослін і миску з кукурудзою. Він пішов за нею і, переступивши поріг, одразу зняв кашкета. Думка про те, що це домівка худенького співця, бентежила його. Він прийшов сюди не за наказом начальника, а з власної ініціативи, щоб трохи заспокоїтися.

— Ви знайшли її? — прошамкотіла жінка тремтячим голосом, як і в Таларі, коли давала свідчення. Вона опустилася на стілець, а що Літума непорозуміло дивився на неї, додала голосніше: — Гітару мого сина. Знайшли її?

— Ще ні, — відказав Літума і відразу пригадав, як донья Асунта, схлипуючи і відповідаючи на запитання лейтенанта Сільви, дуже наполягала, щоб їй повернули синову гітару. Потім, коли жінка пішла, вони з лейтенантом забули про це. — Не турбуйтеся. Рано чи пізно ми її знайдемо, і я сам принесу її вам.

Вона знову перехрестилась, і Літумі здалося, що стара проганяє його. «Я нагадую їй про нещастя», — подумав.

— Він не хотів брати її туди, але я сказала: візьми її, візьми, — прошамкотіла стара майже беззубим ротом. — Ні, матусю, казав, на базі мені ніколи буде грати, та й невідомо, чи знайдеться шафка, щоб сховати її. Нехай лишається тут, пограю, коли повернуся до П'юри. Ні, ні, синку, візьми її, розважатимешся, акомпануватимеш собі, коли співатимеш. Не залишай, адже ти так її любиш, Паломіно. Ох, бідолашний мій синку.

Вона заплакала, й Літума пожалкував, що своєю появою розбурхав жінчине горе. Зніяковіло почухав потилицю, мимрячи якісь співчутливі слова. Щоб хоч щось робити, сів. Так, на знімку був він, у день першого причастя. Він дивився на дещо вилицювате обличчя смаглявого хлопчика з ретельною зачіскою, в білому вбранні, зі свічкою в правій руці, молитовником у лівій і ладанкою на грудях. Фотограф підфарбував щоки й губи. Хворобливе хлопча з замріяним личком, немов побачив дитя боже.

— Він уже тоді чудово співав, — схлипнула донья Асунта, показуючи на фотографію. — Отець Гарсіа доручав йому співати у хорі і навіть під час богослужіння йому плескали.

— Всі кажуть про його чарівний голос, — докинув Літума, — що він міг стати справжнім артистом, як оті, що співають по радіо й подорожують літом. Всі так кажуть. Артистів не треба брати в армію, їх слід звільняти від цього.

— Паломіно міг і не йти, — пояснила донья Асунта. — Він був звільнений.

Літума пильно глянув на жінку. Вона перехрестилася й заплакала знову.

Літума слухав її плач і дивився на комашню над лампою, що дзижчала й билася об скло, силкуючись досягти полум'я. Шукали собі смерті, бідолашні.

— Ворожбит сказав, що коли знайдуть її, знайдуть і їх, — схлипнула донья Асунта. — Тих, хто взяв його гітару і вбив його. Вбивці! Вбивці!

Літума кивнув. Хотілося курити, але не виходило диміти сигаретою, коли жінка так побивалась.

— То вашого сина звільнили від військової служби? — наважився запитати він.

— Єдиний син матері-вдови, — проказала донья Асунта. — Паломіно лишився один у мене, бо двоє інших померли. Такий закон.

— Авжеж, закони часто порушуються. — Літума знову почухав потилицю, певний, що жінка знову вдариться в сльози. — Отже, вони не мали права його призивати? Яке беззаконня. І якби його не призвали, він би напевне ще жив.

Донья Асунта заперечливо похитала головою і втерла очі полою спідниці.

Віддалік, як і доти, бренчала гітара, і Літумі спала химерна думка, ніби гітарист у пітьмі, десь на березі ріки, задивлений на місяць, теж худорлявий.

— Його не призвали,