Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Ось баржі… Кожна має серце. Воно б'ється на повну потугу, велике й важке, у темному відгомоні арок мосту. Цього вже досить. Я розкисаю. Вже не нарікаю. Але не треба мене далі шпиняти. Якби всі речі цього світу захопили нас відразу, байдуже які вони пропащі, ми б померли від надлишку поезії. У певному сенсі це було б навіть зручно. Щодо спокус та найневинніших розваг, Ґюстен дотримувався мого погляду, лише заради досягнення стану повного забуття він надавав перевагу алкоголю. І нехай… На його галльських вусах завжди залишалося кілька краплин з кнайпи та трохи гіркоти…
Лікування венеричних загалом полягало в кресленні паличок, які ми по ходу справи виводили на великому аркуші паперу… Цього було достатньо. Червона паличка — новарсенол[3], зелена — ртуть!.. І вперед! Усе решта — то справа рутини… жодних проблем… Лишалося тільки колоти отой соус у задницю чи в ліктевий згин… І з нашими голодранцями все йшло як по маслу… Зелена паличка!.. Рука!.. Жовта!.. Зад!.. Червона!.. Двічі в зад!.. Сюди сраку!.. Ще раз!.. Вісмут! Курва! Синя! Вена тече! Гнила!.. Штани одягнути!.. Тампон!.. Безперебійний ритм. Залп, і ще один… Течія без кінця… Обвислі кінці! Шланги! З них капає! сочиться! Виділяється гній! Груба нижня білизна, накрохмалена!.. Гонорея! Королева світу! Задом на троні, що опалюється взимку і влітку!..
Холодно тим, хто спершу не довіряє! А потім вірять тисячам сраних рецептів, щоб влипнути ще сильніше! Ще більше! Ота Жульєна ще дізнається, де раки зимують… Більше не приходити… Нам набрехати!.. Горлати на радощах… Сечовий канал повний голок! Зяюча діра! Тобі в рот! Уперед, щілино!
Он справа № 34, службовець у чорному пенсне, сором'язливий хитрунець, він щопівроку зумисне ловить собі гонорею на Кур д'Амстердам, а щоб спокутувати свої гріхи, наповнює лезами від бритви сечові міхури випадкових курвочок, яких знайшов за оголошеннями в газеті… «Вона сама хотіла!» — як він любить висловлюватись… Цей № 34 — велетенський мікроб! У нас у туалеті він написав: «Я гроза всіх піхов… Я натягнув свою старшу сестру… Я мав дванадцять наречених!» Він — пунктуальний пацієнт, мовчазний, нетяжкий і завжди щасливий, що може знову до нас прийти.
Для нас це просто подарунок, принаймні значно легше, ніж канави копати.
Коли ми прибули в Пурнев, Ґюстен мовив до мене: «Скажи-но, Фердінане, поки я спав… і не намагайся мені заперечувати… ти роздивлявся лінії на моїй руці… Що ти там побачив?»
Я знав, що його вже давно турбує печінка: виступаючий край доволі болючий та ще й кошмари ночами… У нього починався цироз…
Уранці я часто чув, як він блює у раковину… Я намагався його заспокоїти, для чого наганяти страху? Однак уже було запізно. Головне, щоб він не кидав роботи.
У Жонксьйон він зразу одержав місце в Бюро Доброчинности. Зразу після навчання, завдяки невеликому абортові, інакше не скажеш, який він зробив близькій подрузі муніципального радника, що в той час був великим консерватором… Так він там і влаштувався, цей Ґюстен, бідний як церковна миша. Усе йшло добре, його руки ще не тремтіли. Наступного разу це трапилося з дружиною мера. Знову успіх!.. На віддяку його призначили лікарем для бідних.
Спершу на цій посаді він подобався, причому всім. А потім, в один чудовий момент, він перестав подобатись… їм набридли його пика та його манери… Вони терпіти його більше не могли. Тоді було задіяно всі важелі… У нього почалися неприємності. Спочатку над ним насміхалися, а потім стали звинувачувати практично в усьому: що в нього брудні руки, що він помиляється в дозах, що не знає отрут… Нарешті, що в нього жахливо тхне з рота… Що черевики на ґудзиках… І лише тоді, коли його задовбали до такої міри, що йому соромно було вийти, й декілька разів повторили, що зроблять з нього мокре місце, усі раптом змінили думку, його стали терпіти, без жодного приводу, лише тому, що втомилися вважати його таким огидним і млявим…
Увесь бруд, заздрість, короста кварталу топталися по ньому. Він відчував жовчну злість канцелярських писак зі своєї контори. Ранкова печія 14 000 алкоголіків району, хворий шлунок та виснажливі затримки сечі, яким годі було зарадити в 6422 хворих на гонорею, дисфункція яєчників 4376 кліматеричок, допитливий смуток 2266 гіпертоніків, непримиренне презирство 722 жовчних, що страждають на мігрень, підозріла одержимість 47 носіїв солітеру, й на довершення всього 352 матері дітей з аскаридозом, розворушена орда, збіговисько мазохістів з різними дивацтвами. Екземні, білкові, цукрові, смердючі, тремтячі, вагінозні, непотрібні, ті, у яких «занадто», і ті, у яких «недостатньо», ті, що страждають на закрепи, проноси, ті, що каються, — усе багно упродовж тридцяти років стікалося до нього й миготіло перед його пенсне день і ніч.
У Жонксьйон він мав жалюгідне помешкання якраз над рентгенівським кабінетом. Там він займав три кімнатки в кам'яниці без перегородок, як то роблять сьогодні. Аби захиститися від життя, потрібні греблі, удесятеро вищі за Панамські, та меленькі невидимі шлюзи. Він мешкав там з часів Великої виставки, з чудових днів Аржантея. Тепер навколо цього будинку стоять високі «білдінги».
Часом Ґюстен ще намагався злегка відволіктися… Запрошував до себе яку-небудь мальвіну, але то було не часто. Як тільки виникало почуття, до нього поверталось і його велике розчарування. Після третьої зустрічі… Краще вже надратися… На другому боці вулиці було бістро: зелений фасад, у неділю банджо, смажена картопля, господарка його смачно готувала. Оковита спалювала Ґюстена, я навіть не намагаюся пити відтоді, як у мене почало день і ніч дзвеніти у вухах. Це мене просто вбиває, у мене тоді пика як у зачумілого. Часом Ґюстен мене прослуховує. Він не каже мені того, про що думає. Це єдина заборонена тема. Треба сказати, що в мене також не все гаразд. Він знає про це й намагається мене підбадьорити: «Ну давай, Фердінане, почитай
