Сад спочилих котів - Більґе Карасу
Казка друга
Чоловік, який щовечора пропускав автобуса
Присвячується Незіхе
Море — з днів, вівторок — із вод,
Хвостокол — по ході, кіт — по плавбі…
Із «Приповідок слухняним людям»
Жив собі чоловік та все торочив роками: поїду в Сазандере. Хоча й сам не відав чому: чи то хтось розхвалив йому те місто, чи він надибав його на мапі й зацікавився, чи то колись на очі потрапила тамтешня світлина. Знав лише, що коли збирався до моря, то рушав у дорогу з думкою про Сазандере, та потім його або охоплювала лінь, або він примикав до товариства, яке мандрувало кудись деінде, або опинявся в щільному транспортному потоці.
Він душі не чув у морі, скільки себе пам’ятав. Плаваючи наввимашки, чоловік відчував усю повноту життя: руки розтинали воду, відкриті рани затягувалися на морському плесі з нестримною силою, тіло гойдалося в прегустій рідині прохолодного кольору. Аби ні на мить не забувати моря, він привозив додому гальку та мушлі з кожного берега, на якому побував. Найхолоднішої зими, дивлячись на ту рінь і мушлі, він чекав тих днів, коли нарешті знову всіма порами шкіри відчує море. Він шукав запах берега й водоростей у рибі, яку їв; слухаючи, як вітер шарудить гіллям дерев, а механізми машин гупають, неначе серце, намагався почути в цих звуках гомін морських хвиль та калатання «морського» серця.
Вирішивши поселитися в містечку, де не було моря, чоловік гадав, що його любов до нього тільки міцнітиме, адже тим самим унеможливить той день, коли людині врешті-решт набридає те, чим усякчас захоплювалася; такий був його хитрий задум; він мовби хотів обдурити самого себе, не розуміючи всієї марноти власних зусиль… У містечку, де він мешкав, росли височенні тополі; витягнувшись у стрункі шеренги, дерева хизувалися своїм ростом і в садах, і вздовж вулиць; зеленіючи навесні, вони тішили вухо шелестом і більш, ніж усякі дерева, нагадували чоловікові, як міниться море, як погойдуються на хвилях човни. Задивишся на тополі — і здається, ось-ось услід за морем та човнами з’явиться й риба, аби назавжди стала застарілою приказка: «Щоб спіймати рибу, на дерево не лазять».
Коли ж тополі геть укривалися листям, ночами починала пугикати невідома птаха. Годинами, лише з невеликими паузами, ритмічно повторяла два коротенькі звуки: перший — високий, другий — низький. Чи не її кличуть сплюшкою? У кожному разі вона не втихала, а ті з містян, що на цей час не спали, чомусь не могли розпізнати її по крикові. Кого чоловік мав запитати, у кого міг дізнатися її назву? Хай як, а, почувши її крик, він розумів: пора повертатися до моря. Тоді уві сні починав солити воду, яку пив, усі довгі частини його тіла оберталися на осетрів, всі округлі — на медуз; йому снилося, що блукає в заростях водоростей, пірнає серед косяків пеламід. Відтак якогось ранку, очунявшись від сну, він вирушав до моря.
Того року повсюди в містечку вкотре зеленіли тополі. Укотре пугикала птаха. Проте цього разу ні вона, ні тополі не сколихнули в його серці морських хвиль; таке сталося вперше. Хоча й за давньою звичкою він вірив, що треба вирушати до морського берега, не уявляв нічого гарнішого за море, досі не міг забути, що народився на морі; отож мав до нього поїхати.
Чоловік зауважив ці зміни в серці, однак і в уяві не бачив, чим їх пояснити. Він багато не копався в собі. Відчувши певні зміни, подумав так: «А чи не краще й справді податися в Сазандере? Вже стільки років ніяк туди не доберуся…» Що й зробив. Нікого не повідомляючи, він вирушив у дорогу. Насамперед дістався поки що до цього чималого містечка на узбережжі та, тільки-но зійшовши з автобуса, поцікавився, де пересісти в наступний — до Сазандере. «Навпроти, на автовокзалі», — відповіли чоловікові, і той зайшов туди, поринувши в жахливий гамір та оглушливий шум.
Переступаючи поріг автовокзалу, він заплющив очі. Чоловік робив так, стрибаючи в море зі стрімких скель перед тим, як віддатися порожнечі. Розплющивши очі, він відчув, що вже подався назад, ніби перед стрибком у море — так кортіло вирватися з цього шуму, виринути на плесо. От тільки шум не мав площини, на яку можна вибратися: він пронизував до кісток, огортав з усіх боків, наче вода багнистого озера, де водорості, мов віття дерев, обплітають тіло. Був лише один спосіб порятунку з цієї звукової трясовини — знайти автобус на Сазандере, сісти в нього, сховатися під його дах та чимдуж утікати звідси, погойдуючись на колесах.
Він подумав про ліниву рибку, яка плаває від моря до моря зі швидкістю акули, навіть не ворушачи плавниками, а всього-на-всього вп’явшись у живіт цієї величезної хижої рибини присоском, який має на голові… Чоловік не знав достеменно назви птахи, яка кричить на тополях, а цієї рибки — і поготів. Здається, якось «рем» чи «ремо»…
водночас він зауважував, що знову
проминає базар
Народ тягнувся відусіль та навсібіч. Куди тільки не рушали автобуси: на Сазли, на Мадрабаз, на Куюлу, на Аріфкой, або збиралися рушати: поспішаймо, поспішаймо…
він поволі блукав у тиші
Дрімаючи в автобусі, чоловік перенісся з цього далекого від моря містечкового базару, обсадженого тополями, у сонні марева, переплетені зі спогадами; чи він ще дужче заціпенів у цьому бурхливому шумі замість того, щоб прокинутися?
він дивиться на самого себе, як блукає базаром
від
краю до краю, дивиться звідкілясь з-за його меж
так, наче знімає на камеру фільм
Він зупинився навмання посеред шуму. Його обабіч обліпили руки; помічники водія — ще зовсім діти — поприлипали йому до ніг. Пропонували їхати в Гердіре, Бальтепе, Боздур, Султаешігі та Кушлар. Але не встиг він і вимовити: «Я в Сазанде…»,
