Сад спочилих котів - Більґе Карасу
Море любило цього рибалку. Серед людей він був одним із тих його улюбленців, котрих знають під чужим іменем через «нещасливе кохання». Оскільки людському розуму не під силу збагнути таку безмежну любов, як у моря, то й рибалка спромігся тільки на те, що заглядав йому у вічі та дивився на нього як на місце роботи (а вночі — і як на смертне ложе). Вряди-годи це становище зауважували зі сторони. Людей, які потрапили в нього, кожен брався напучувати, давати їм поради та співчувати за безглузді вчинки, забуваючи головне: розгледіти стан справ у такій ситуації можна тільки зсередини…
Зрештою, хіба ми не знаємо: з одного боку, безліч людей бояться й подумати про смерть заради кохання, а з іншого — сиплють прокльони, аби почути таку історію. Та якогось дня ці люди всім своїм єством відчують, що не тільки вистачило б духу на злочин заради кохання, а вже навіть скоїли його в душі; іноді вони й ідуть на цей злочин. Тоді настає черга інших сипати прокльони…
Тихо-тихо плине морська течія поміж берегом та островами; уявімо тепер, як вона занесе дитя орфіноза, котре збилося з дороги, під човен рибалки, де те жадібно нишпоритиме в пошуках їжі. Орфіноз безперешкодно проковтне гачка, затим щосили повисне на волосіні, змушуючи чоловіка пітніти. Згодом переможена рибина потрапить у човен — рибалці до рук.
Вудкареві доведеться добряче натомитися, аби піймати орфіноза — рибу, яку він навіть не знав, нітрохи не схожу на все, що досі бачив та тримав у руках. Те, що станеться потім, з одного боку може вважатися відплатою за цей труд…
Якби ж ми перемістили цю подію в хуртовинний день, і потрібна риба знову втомила потрібного рибалку, то завдячували б морю ще дужче. Людський син не натішиться вилову в сутужну зимову годину. Він вірить, що впіймав рибу завдяки своїм міцним рукам та гострому розуму, самотужки здолав усі труднощі. Утім, є людські діти й зі значно тоншими уподобаннями: вони не обожнюють свої руки, проте не люблять показувати, як наполегливо здобувають те, чого шукають та прагнуть, — навіть у найскладнішій ситуації вони вдають, що їм усе байдуже, і чекають, коли припиняться лови, або те, що мають за лови, коли те, чого добиваються, саме приплине до рук. Після цього отримують ще сильніше задоволення. Тільки не питайте: «Чи бувають такі несусвітні лови?» Ще й як бувають!
Море обиратиме собі колір між свинцевим та оливковим; буря лютуватиме разом із віхолою, разом із віхолою — ущухатиме. А через кілька годин почнеться епідемія. І берег, і прив’язані до нього човни поволі замете снігом. Вода на морській поверхні, поступово охолоджуючись, шар за шаром прослизатиме в затишні місця, де причаяться косяки риб. Натомість ослабла риба, дедалі замерзаючи, напівжива-напівнепритомна випливатиме на поверхню, перевертатиметься то на спину, то на бік — і понесеться мертва, підхоплена течією. Незабаром ця риба пристане до берега, а всі любителі легкої наживи, хай як вони патякали б про те, що покладаються на власну силу, наповнять нею свої сачки з відрами…
* * *
Кінь шарпнувся та погнав галопом, залишаючи позаду і воронів, і соколів, і господареву булаву. Бей помчав услід за козулею (леопардом, сарною) до скель.
* * *
Епідемія ще попереду, до неї кілька годин. Орфіноз — не окунь і не тунець; рибалка ніколи не відав про цю рибу, не чув про неї й не бачив її; донині вона ніколи не попадалася йому на гачок, хоча він, щоразу закидаючи вудку, і сподівався на щось таке — упіймати юне, зелене, незграбне, недосвідчене створіння, що збилося на манівці. Воно ще не знало ні епідемій, ні снігу, ні непритомності. Та й не треба йому цього знати.
Потрібно тільки потрапити в човен — до рибалчиних рук.
Проте може статися й так: дві пори року зійдуться разом. Море не леліє, погода кепська, ранішній снігопад ущух, сонце зимно виглядає з-за сірих хмар. Скажімо про це: «Насувається шторм». А втім, навіть ці кілька сонячних промінчиків зігрівають людям закоцюблі душі, утішають їхні звужені до краю прожилки, даючи надію, що ніхто не простудиться, не замерзне; та якби знаття, що й це тепло от-от зникне — здійметься буря, почнеться епідемія…
Риба висить на волосіні, рука рибалки вже в крові. Він милується рибою. А в серці щось ворухнулося.
* * *
Кінь — не казковий. Він лежить роздертий. Бей зорить, припавши до гриви. Леопард стікає кров’ю. Бей не міг полюбити цього леопарда… Він нізащо його не полюбив би…
* * *
Якщо ця величезна, ця прекрасна рибина і проковтнула гачок, то аж ніяк не через те, що хотіла спробувати його на смак. Потрапивши в човен, вона роззявляє рота, ніби показуючи, як туди впився гачок. «Вийми його, тільки не роздирай, не завдавай болю», — благає вона. І рибалка вчинив, як ніхто: обійнявши рибу лівою рукою, притулив її до себе, а праву — просунув їй у рот, щоб обережно дістати цей загнутий металевий стержень. Орфіноз хутко зімкнув пащеку.
Рибалка відчув, як гачок слизнув йому по зап’ястку й далі — по руці. Він не міг висмикнути її; та дедалі глибше опинялася в роті орфіноза. Рибалка не відчував болю. Орфіноз не покусав руки, не відірвав її, тільки заковтував і заковтував. Десь біля ліктя рибина принишкла. Вона дивилася на нього витріщеними очима, не звивалася, не билася, лише повисла на руці.
Незабаром рибалка опанував себе. Спершу він хотів легенько зняти орфіноза, однак не зміг і поворухнути його. Щойно ж він спробував прикласти силу, на грубій риб’ячій шкірі проступили гульки та шипи — ліва рука подряпалася, кров потекла цівкою. Рибалка натиснув рибині на підборіддя. Тоді гострі зуби вп’ялися в тіло. Усе марно. Треба було подумати. Водночас і діяти, і міркувати. Рибалка став веслувати однією рукою. Хоча й знав, що цим собі не зарадить. Невдовзі він зауважив, що виплив на течію, підняв весло й здався на ласку моря.
Здалека мерещилося, буцім хтось сам із себе глузує, сам із себе насміхається.
* * *
У темряві вод морських — рибина, у темряві трав земних — змія. Два вісники царства мертвих.
У синяві неба загубилася птаха. Чайка? Можливо. Вона — посланець світу душ, що здійнялися до сонця. Яку вістку вона нам несе? Спостерігає згори за рибалкою?
А з-за пагорба люди в чалмах, у кюлахах,[4] стежачи, придивляються до бея.
