Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Я хочу бути хлопчиком!

— Що ти зробив дитині, Еде? Вона страшенно схвильована.

— Ми дуже захопилися, Сузі. Бачили дивну картину. Тобі вона теж припала б до вподоби, бо там багато поезії і всякого такого. Мод Адамз була прекрасна, Еллі й на мить не могла відірватися від картини.

— Я завжди казала, що нерозумно брати таку малу дитину…

— Ой, тату, я хочу бути хлопчиком!

— Я люблю свою маленьку дівчинку, такою яка вона є. Ми підемо ще раз, Сузі, й візьмемо тебе.

— Еде, ти дуже добре знаєш, що я ніколи не видужаю.

Вона сіла, випроставшися, волосся звисало їй на спину рівними зблякло-жовтими пасмами.

— Ой, як я хочу вмерти… Як хочу вмерти й не бути більше вам тягарем… Ви обоє ненавидите мене. Якби не ненавиділи то не лишали б так саму. — Хлипнувши закрила обличчя руками. — Ой, як я хочу вмерти! — проридала вона крізь пальці.

— Заради всього святого, Сузі, як тобі не соромно таке говорити? — оповивши її рукою, він сів поруч з нею на ліжко.

Тихенько плачучи, вона схилила голову йому на плече. Еллен спинилась, уставившися на них круглими сірими очима. Тоді знов почала стрибати наспівуючи сама собі:

— Еллі хоче стати хлопчиком, Еллі хоче стати хлопчиком.

-----

Великими кроками, трохи шкандибаючи від пухирів на ногах, Бед чвалав Бродвеєм. Минав пустирі, де виблискували поміж трави, бур’яну та кущів порожні бляшанки; минав реклямні щити й вивіски, халупи й порожні куріні; минав рівчаки з наверганими купами роздушених колесами покидьків, де висипáли з бендюгів попіл та жужелицю; минав горби, з сірим камінням, де парові свердла безупинно гризли землю; розкопані ями, звідки повні каміння й глини вози виїздили дощаним помостом на шлях, аж поки не вийшов на новий тротуар попід низкою жовтих цегляних будинків і попростував ним, заглядаючи у вікна бакалійних крамниць, китайських пралень, ресторанів, крамниць овочів та квітів, кравецьких майстерень і цукерень. Проходячи під риштованням нового будинку зустрівся очима з старим чоловіком, що сидів край тротуару, заправляючи гасові лямпи. Бед спинився біля нього, підтягнув штани й прокашлявся.

— Скажіть, містере, ви не знаєте часом якогось доброго місця, де б людина могла знайти роботу?

— Роботи не шукають у добрих місцях, парубче… Бо робота є просто робота… Мені за місяць і чотири дні буде шістдесят п’ять років, а працюю я з п’яти і за весь цей час ще не бачив доброї роботи.

— Мені всяка буде добра.

— Маєте професійну картку?

— Нічого не маю.

— Без професійної картки не знайдете будівельної роботи, — промовив старий. Погладивши сиву щотину на підборідді, він знову схилився над лямпами. Бед стояв, утупивши погляд у запорошені дошки риштовання поки не зустрівся очима з чоловіком у кепці, що дивився на нього із вікна будки. Тяжко волочучи ноги, знову пішов. Якби я міг дістатися куди слід…

На другому ріжку збирався натовп навколо високого білого автомобіля. Позад його стелилися пасма ґазу. Полісмен держав під пахви маленького хлопця. Червоновидий, з білими моржовими бурцями, чоловік в автомобілі сердито говорив:

— Кажу вам, що він кинув камінь… Такі витівки час уже спинити. А захищати вуличних шибеників полісменові…

Жінка, з волоссям туго зв’язаним в узол на маківці вигукувала, загрожуючи кулаком людині в автомобілі.

— Полісмене, він трохи не переїхав мене, трохи не переїхав!

Бед спинився біля молодого різника у хвартусі та спортсменській кепці набакир.

— У чому справа?

— А біс його знає… Певно якийсь трапунок з автомобілем. Хіба ви не читаєте газет? Яке мають право оці роззолочені автомобілі ганяти по місту, збиваючи з ніг жінок та дітей?

— А хіба вони це роблять?

— Звичайно.

— Слухайте… чи не скажете ви мені, де знайти роботу?

Різник засміявся, відкинувши назад голову.

— А я гадав що ви прохаєте милостині. Видко, що не тутешній… Я скажу вам, що зробити. Ідіть простісінько Бродвеєм поки не дістанетеся до міської ратуші…

— Це ніби центр?

— Він самісінький… А тоді йдіть угору сходами й спитайте мера… Скажете йому, що чули ніби в раді алдерменів[2] є вільні місця…

— Чорт лисий там є, — буркнув Бед, похапцем відходячи.

-----

— Сип, хлопці. Сип, сучі діти!

— Ну, ходи, Слетсе!

— Хожу з семи! — Слетс викинув кості, а тоді клацнув спітнілими пучками. — От чорт!

— Та й костиря з тебе, Слетсе!

Брудні руки докинули кожна по п’ятисентовику до купки грошей в середині кола, утвореного латаними коліньми. П’ятеро хлопців сиділи навпочепки під ліхтарем на Південній вулиці.

— Ходи, ходи, тютя! Чекаємо на тебе. Гей, не спіть, байстрючата, ворушіть!

— Хлопці, плітуй! За ріжком Бецман Леонард із своєю шпаною!

— Я йому тельбухи випущу!

Четверо з них уже бігли, зігнувшися, понад берегом і, не оглядаючися назад, розсипалися хто куди. Найменший хлопець з обличчям без підборіддя, що нагадувало дзьоб, стояв спокійно, збираючи гроші з кону. Тоді побіг попід стіною й заховавсь у суточках поміж двох будинків. Приклякши за димарем, чекав. У суточки долинули розрізнені голоси, а потім віддалилися вниз улицею. Малий лічив гроші. — Так, п’ятдесят сентів… Я скажу їм, що це Бецман Леонард стирив усе. Кишені йому були у дірках, отож він зав’язав гроші в полу сорочки.

-----

Келихи на райнвайн цокалися з склянками на шампан на овальному білому столі. На восьми блискучих білих тарілках лежало вісім порцій кав’яру, немов купки чорного намиста на листах салати, облямованого скибочками цитрини, та посипаного дрібно покришеною цибулею і яєчним білком.

— Beaucoup de soing та нічого не забувай, — промовив старий льокай зморщивши ґулюватого лоба. Він був куций, клишоногий чоловік з кількома пасмами чорного волосся, що щільно прилипало до опуклого черепа.

— Добре. — Еміль поважно кивнув головою. Комірець був надто тісний йому. Поставив останню пляшку шампану в нікльовану цеберку з кригою, що стояла на столі.

— Beaucoup de soing, sporca madonna… Оцей кидає грішми немов конфетті. Дає на чай добре. Він дуже заможний пан — не лічить скільки витрачає. — Еміль розгладив бганки на настільнику. — Не роби цього — у тебе брудні руки. Можуть лишитися плями.

Вони тупцялися на місті вичікуючи, з серветками під пахвами. З ресторану внизу линули масні пахощі їжі та дзенькіт ножів і виделок по тарілках. Тихо бреніла хвиляста мелодія вальса.

Побачивши, що за дверима метрдотель комусь уклонився, Еміль склав уста в поштиву посмішку. Увійшла довгозуба білява жінка в жовторожевому манто, що терлося з шарудінням об рукав місяцевидого чоловіка, а він ніс циліндер, немов по вінця повну склянку води; тоді маленька кучерява дівчина у блакитному вбранні, що сміялася, показуючи зуби; огрядна жінка в тіярі з чорною оксамитною стрічкою на шиї; чоловік, з довгим сиґарового кольору обличчям; другий, з