Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Але, якщо ти підеш в море то довіку вже будеш моряком.

— А хіба це погано? Коли ти забагатієш і одружишся, я приїду в гості до тебе.

Вони простували Шостою Авеню. Над головами їм прогримів поїзд повітряної залізниці, лишивши по собі відгомін гуркоту, що завмирав поволі між поперечин.

— А чому б тобі не знайти іншої роботи та не зостатися тут?

Узявши дві пожмакані цигарки з грудної кишені свого пальто, Конґо дав одну Емілеві, засвітив сірничка тернувши його об сидіння штанів і поволі випустив носом дим.

— Я ситий цим по горло, кажу ж тобі… — він провів долонею по горлянці. — Досить уже з мене. Може я подамся до Бордо відвідати дівчаток… Вони хоч не зроблені з китового вуса… Або піду охочим до фльоти й носитиму червону китицю… Дівчатам це до вподоби. А життя чудове… У получку гулятимеш на всю губу та ще й побачиш східні краї.

— А в тридцять років помреш од пранців у шпиталі.

— Дарма… кожні сім років тіло поновлюється.

На сходах будинку, де вони жили, смерділо капустою й закислим пивом. Позіхаючи, полізли вони вгору.

— Страшенно погана робота льокаєм… Од цього ноги болять… Глянь, буде погожий день. Он за водотягом видно сонце.

Скинувши з себе черевики, шкарпетки й штани, Конґо немов кіт скукобився на ліжку.

— Ці паскудні віконниці пропускають усе світло, — промурмотів Еміль, лягаючи з краю. Лежав, неспокійно ворочаючися на пожмаканому простирадлі. Конґо глибоко й ритмічно дихав поряд з ним.

«Як би я міг бути таким, як він», — думав Еміль, — «щоб нічим не сушити собі голови… Але так нічого не здобудеш. Як це нерозумно. А Марко — старий дурень!»

Лежачи горілиць, він дивився на іржаві плями на стелі, здригаючися щоразу, як проходив поїзд повітряної залізниці, трусячи кімнату. — Мені неодмінно треба заощадити грошей. — Перевернувся на бік і ліжко зарипіло, а він згадав хрипкий голос Марків: «Коли я бачу світанок, я завжди кажу собі: «може сьогодні»…

-----

— Може ви дозволите мені піти на якусь хвилинку, містере Олафсон, поки ви з дружиною вирішите щодо приміщення, — мовив аґент.

Вони стояли самі в порожній кімнаті, дивлячись у вікно на Гедсон кольору грифеля, на об’якорені військові кораблі та шкуни, що йшли вгору проти течії.

Зненацька вона, з блискучими очима повернулася до нього.

— О, Біллі, тільки подумай!

Він оповив її за плечі рукою й поволі пригорнув до себе.

— Сливе чуєш дух моря.

— Подумай, лишень, Біллі, що ми житимем тут, на Ріверсайд Драйв. Я матиму прийомний день… Місис Вільям Олафсон, 218, Ріверсайд Драйв… Но знаю, чи годиться містити адресу на візитових картках.

Узявши чоловіка за руку, повела його чисто виметеними порожніми кімнатами, де ще ніхто ніколи не жив. Він був дебелий, незграбний чоловік з блекло-синіми очима, що глибоко сиділи на блідому, дитячому обличчі.

— Це коштує силу грошей, Берто.

— Ми можемо дозволити це собі тепер. Звичайно, можемо. Мусимо жити відповідно до наших прибутків… Твоє становище вимагач цього… А подумай, які ми будемо щасливі.

До голлу вернувсь аґент, потираючи собі руки.

— Гаразд. Я бачу ми прийшли до доброго висновку. Це дуже розумно, бо район цей найкращий у Нью-Йорку, а за кілька місяців ви не знайдете такого приміщення ні за які гроші.

— Ми беремо його з першого ж числа.

— Дужо добре… Ви не пошкодуєте, містере Олафсон.

— Завтра вранці пришлю вам чека.

— Якщо вам буде зручно… І дозвольте узнати теперішню вашу адресу.

Аґент вийняв записну книжку й послинив окуцок олівця.

Місис Олафсон проступила наперед.

— Пишіть просто готель Астор… а наші речі ще в схові…

Містер Олафсон зашарівся.

— І… потім… нам треба двох осіб тут, у Нью-Йорку, що можуть рекомендувати вас.

— Я працюю в Кітінґа й Бредлі, санітарних інженерів, 43, Парк Авеню.

— Його саме призначили на помічника головного управителя, — додала місис Олафсон.

Колі вони вийшли на Драйв, і попростували проти лютого вітру, вона захоплено вигукнула:

— Любий, я така щаслива. Тепер справді варто жити!

— Але навіщо ти сказала йому, ніби ми живемо в Астор?

— Не могла ж я признатися, що ми живемо в Бронксі, адже ні? Він подумав би, що ми євреї і не винайняв би нам приміщення.

— Алеж ти знаєш, що мені це не подобається?

— Тоді давай переїдемо до готелю Астор до кінця тижня, якщо хочеш бути вже таким правдивим. Я ще ніколи не жила у великих готелях.

— О, Берто, тут мова мовиться про принцип… Я не люблю коли ти чиниш отак.

Вона рвачко повернулась і глянула на нього. Ніздрі її тремтіли.

— Ти такий манірний, Біллі… Мені шкода, що я не одружилася з справжнім чоловіком.

Він узяв її за руку.

— Ходім, — мовив похмуро, відвернувши обличчя.

Вони попростували поперечною вулицею, поміж будівельних ділянок. На розі ще стояла хитка половина, обшитої плянширом, фарми. Ще заціліла половина кімнати з шпалерами у блакитні квітки виїдені брунатними плямами на стінах. Закопчений камін, розтрісканий буфет і складене залізне ліжко.

-----

Тарілки безкраю прослизають з масних пальців Бедових. Тхне помиями і гарячими змилками. Два помахи віхтем, окунути в ряжку, виполоскати під крантом і кинути на полицю, де довгоносий хлопець-єврей витирає їх. Коліна змокріли від бризків, лій тече по руках, лікті хапає корч.

— До сто бісів! Така праця не для білої людини.

— А мені байдуже поки є що їсти, — обізвався хлопець, поміж дзвону посуду й шкварчання та шипіння на плитці, де три кухарі, обливаючися потом, пряжили яєшню з шинкою, смажили картоплю, біфстекси й січеники з солонини.

— Справді, тут є що їсти, — сказав Бед, і перебіг язиком по зубах, витягаючи кришеник солонини й роздавлюючи його об піднебіння. Два помахи віхтем, окунути в ряжку, виполоскати під крантом і кинути на полицю, де їх витирає довгоносий хлопець-єврей. Тоді настала хвилина перепочинку. Хлопець дав цигарку Бедові. Обоє стояли спершися на зливальницю.

— Миючи посуд багато не заробиш, — цигарка теліпається на товстій губі хлопця, поки він говорить.

— Ця робота не личить білій людині, — говорить Бед. — Льокаєм нуди краще. Там дають на чай.

Із ресторана вийшов якийсь чоловік у брунатній кепці. У нього були масивні щелепи, невеличкі свинячі очі, а в роті стирчала довга сиґара. Скинувши оком на нього, Бед відчув, як усередині йому все похололо.

— Хто це? — пошепки спитав він.

— Не знаю. Якийсь одвідувач.

— А вам не здасться, що це детектив?

— Як, у біса, я можу знати? Мені не доводилося сидіти у в’язниці. — Хлопець почервонів і виставив нижню щелепу.

Слуга приніс нову купу брудних тарілок. Два помахи віхтем, окунути в ряжку, сполоснути під крантом і кинути на полицю. Коли чоловік у кепці пройшов