Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Часом я застаю її ще в постелі… Бувайте здорові, Маку!

Він знов почалапав на вулицю.

Ранок став похмурий. Місто облягли олив’яні хмари. — А ну, ворушися, стара шкапо! — вигукує Ґес, смикаючи віжками голову коневі. На Одинадцятій Авеню повнісінько крижаного пилу. Гуркочуть і скреготять колеса по брукові, цокають кінські копита. З залізниці линуть дзвінки паротягу й клацання товарових ваґонів, що переходять на запасну колію. Ґес лежить у ліжку з дружиною лагідно говорячи до неї: Слухай, Неллі, тобі нічого, якщо ми переїдемо на захід? Я подав прохання, щоб мені продали землі в Північній Дакоті. Там чудовий чорнозем і ми заробим силу грошей на пшениці. Дехто там багатіє після п’яти добрих врожаїв. Дітям там здоровіше… Гей, Майку! Цей сердешний старий Майк ще й досі стоїть на чатах. Погано бути полісменом. Куди краще господарювати, мати добру фарму, свині, коні, корови та кури… Гарненька кучерява Неллі годує курчата коло дверей кухні…

— Гей, бережись! — гукнув Ґесові якийсь чоловік із тротуару. — Поїзд!

Роззявлений рот під кепі з козирком, мотляється зелений прапорець. — Лишенько, я на колії! — Сіпнув, щосили, коня. Гуркіт розчавлює його візок. Ваґони, кінь, зелений прапорець, червоні будинки закрутились і розсипались у темряву.

III. Доляри

Вздовж облавків обличчя, в ілюмінаторах обличчя. З завітряного боку діжкуватого пароплаву чути гнилий дух. Трохи схилившися на бік, він стоїть на якорі, а з фок-щогли звисає жовтий карантинний прапор.

— Я не пошкодував би мільйона долярів, щоб довідатися, чого вони йдуть сюди, — мовив старий чоловік, кидаючи весла.

— Шукають щастя — долі, — обізвався юнак при стерні. — Хіба ж Америка не країна великих можливостей?

— Я знаю тільки те, провадив старий, — що коли я був ще хлопцем, то ледве починали йти оселедці, до нас приїздили ірляндці. Тепер оселедців нема, а люди все прибувають і прибувають. Хто знає, звідки вони й беруться.

— Це країна великих можливостей.

Юнак з худим обличчям, з сталевими очима й тонким орлячим носом сидів одкинувшись на обертовому стільці, поклавши ноги на новенький стіл з червоного дерева. Кольор обличчя йому був хоробливий, а вуста пухкі. Крутячись на стільці, роздивлявся подряпини, що лишились од його черевиків на фанері. До дідька! Мені байдуже. Тоді так раптово випростався і сів, що заскреготів ґвинт на стільці. Вдарив себе стуленим кулаком по коліну. — Наслідки! — вигукнув він. — Три місяці витираю я вже цей стілець… Яка користь з того, що я скінчив правничу школу й маю дозвіл виступати на суді, коли я не маю клієнтури? Насупившись, глянув на визолочені літери на матовому склі дверей:

НІВДЛОБ ЖДРОЖД ТАКОВДА

— Нівдлоб! До дідька! — зірвався на ноги. — Я вже три місяці читаю цей проклятий напис задом наперед. З глузду можна з’їхати! Треба піти поснідати.

Обсмикавши камізельку, змахнув носовичком цятки пороху з черевиків, а тоді, надавши своєму обличчю виразу надмірної заклопотаности, похапцем вихопився з контори, збіг сходами й попростував вулицею Мейден Лейн. Насупроти ресторану побачив верхній рядок екстренного випуску газети: Японців одкинуто від Мукдену. Купивши газету, згорнув її, і, взявши під пахву, ввійшов до ресторану. Сівши до столика, став переглядати меню. Але тепер не можна бути марнотратом. Офіціянте, дайте мені англійський гарячий обід, шматок яблучного пирога й кави. Довгоносий льокай записав замовлення собі на манжеті, заклопотано поглядаючи на неї збоку. Це обід адвоката без практики. Болдвін прокашлявся і розгорнув газету. Російські акції мусять трохи подорожчати. Ветерани війни відвідали президента. Ще один випадок на залізничній колії на Одинадцятій Авеню. Молочника серйозно поранено. Ага, тут можна подати позов про відшкодовання…

Оґестос Мак-Нійл 4-та Західня вулиця, № 253, що розвозив молоко від молочної компанії «Ексцелсіор» зазнав дуже тяжкого каліцтва сьогодні вранці, коли вантажний поїзд вертався центральною нью-йоркською колією.

Адже залізницю можна притягти до права. Слово чести, я мушу знайти цього чоловіка й підбити його, щоб він удався до суду… Ще не прийшов до пам’яти… Може помер. Тоді його жінка ще більш має підстав складати позов на залізницю… Треба сьогодні ж над вечір піти до шпиталю… Поки інші посіпаки ще не похопилися. Рішуче вкусив хліба й почав люто жувати його. Або ні! Піду краще додому й довідаюся, чи немає у нього дружини, матері, або яких родичів… Вибачте, місис Мак Нійл, що я втручаюся. У вас дуже тяжке лихо, але я мушу дещо запитати саме тепер!.. Еге, я веду дуже великий процес… Випив каву й сплатив рахунок.

Ненастанно повторюючи: 253-я Західня вулиця, він найняв екіпаж до Бродвею. Простуючи 4-ою вулицею на захід, перетяв Вашінґтон Сквер. Дерева розпростерли тендітні пурпурові гілки на тлі сіро-блакитного неба. Будівлі з величезними вікнами по той бік палали рожево, байдуже, багато. Найкраще місце оселитися адвокатові з великою забезпеченою клієнтурою. Еге, побачимо. Перетяв Шосту Авеню й попростував брудною Західньою околицею міста, де смерділи стайні, а на тротуарах валялися покидьки й повзали діти. Який жах, жити тут поміж некультурних ірляндців і всяких інших чужинців — брудного накипу всесвіту. У дверях будинку № 253 було кілька дзвінків без карток. Жінка з смугнастими рукавами, закоченими на ковбасуватих руках, висунула у вікно сиву розпатлану голову.

— Чи ви часом не знаєте, де тут живе Оґестос Мак-Нійл?

— Він тепер лежить у шпиталі. Де ж йому більше бути?

— Я знаю. А хіба у нього немає тут родичів?

— А що ви хотіли?

— У мене невеличка справа.

— Ідіть на верхній поверх, там живе його дружина, хоч, мабуть, ви не зможете побачитися з нею, бо сердешна страшенно журиться за чоловіком, — вони всього півтора роки як побралися.

На сходах були сліди брудних ніг, а де-не-де розсипаний був попіл. Побачивши наверху нещодавно пофарбовані в темнозелене двері, постукав.

— Хто там? — спитав жіночий голос, що, вчувши його, він злегка здрігнувся. Мабуть молода.

— Чи дома місис Мак-Нійл?

— Дома, — долинув той самий голос. — Хто це?

— Я в справі випадку з містером Мак-Нійл.

— У справі цього випадку? — двері обережно відхилилися.

У неї був гостро зрізаний перлово-білий ніс і таке саме підборіддя й копиця хвилястого червоняво-каштанового волосся, що крутилося невеличкими пласкими кучерями над високим узьким чолом. Сірі очі гостро й підозріло глянули просто йому в обличчя.

— Можу я поговорити з вами якусь хвилину в справі містера Мак-Нійла? Бачите, є певні закони і я вважаю своїм обов’язком повідомити вас про них… До речі, сподіваюся, що чоловікові вашому краще.

— О, так! Він незабаром вернеться додому.

— Можна мені увійти? Про це відразу не розкажеш.

— Гадаю, що можна. — Пухкі її вуста розтяглися у лукаву посмішку, — гадаю, що ви не з'їсте мене?

— Ні, слово чести, ні! — трохи нервово засміявся він.

Вона