Менгеттен - Джон Дос Пассос
— Я не відчинятиму вікониць, щоб ви не бачили розгардіяшу.
— Дозвольте зазнайомитися, місис Мак-Нійл. Я Джордж Болдвін, улиця Мейн-Лейн, 88. Моя спеціальність — випадки, такі як ваш. Спробую з'ясувати все коротенько. Вашого чоловіка переїхали, мало не вбили, через злочинну недбайливість службовців Нью-Йоркської Центральної залізниці. Це цілком поважна й законна причина, щоб скласти позов супроти Залізничої компанії. Потім ще маю підстави думати, що молочна фірма «Ексцелсіор» забажає відшкодовання за втрату коня, візка і т. ін.
— На вашу думку і сам Ґес теж може одержати відшкодовання?
— Безумовно.
— Скільки, ви гадаєте, він може дістати?
— Це залежить од того, чи дуже його скалічено, від ставлення суду і, можливо, від спритности адвоката… Гадаю, приблизно, десять тисяч долярів.
— А самі ви не вимагатимете грошей попереду?
— Гонорар адвокатові рідко оплачується раніш, ніж справа доходить до щасливого кінця.
— А ви справді адвокат? Щось надто ви молоді, як на адвоката.
Сірі очі метнули на нього швидким поглядом. Обоє засміялися. Він відчув, як його залила якась невимовно тепла хвиля.
— Еге, я справжнісінький адвокат. Спеціалізувався саме на таких випадках. У вівторок на минулому тижні одержав шістнадцять тисяч долярів на користь клієнта, що його збив з ніг кінь на поворотці. І саме тепер, як і вам, може, відомо, йде аґітація за те, щоб упорядкувати рух на Одинадцятій Авеню. Отож, це дуже слушний час.
— Слухайте, ви завжди говорите так, чи тільки у ділових розмовах?
Він засміявся, відкинувши назад голову.
— Сердешний, старенький Ґес, я завжди казала, що йому щастить.
Із-за переборки долинув тоненький плач немовляти.
— Що це?
— Дитина. Весь час тільки те й знає, що верещить.
— То у вас є діти, місис Мак-Нійл?
Це якось розхолодило його.
— Тільки одне… а ви гадали як?
— Ваш чоловік у шпиталі швидкої допомоги?
— Так. Я думаю, вони пустять вас до нього поговорити про справу. Він жахливо стогне.
— Якби ще можна було дістати кількох свідків…
— Майк Дойні бачив усе… Це полісмен… Він приятель Ґесові.
— Присягаюся, це певне діло… Ми виграємо в суді… Я піду просто до шпиталю.
З другої кімнати знову долинув вибух плачу.
— О, це пискля! — прошепотіла вона, скривившися. — Нам дуже в пригоді стали б гроші, містере Болдвін!
— Ну, я піду! — Він узявся за капелюха. — І, звичайно, зроблю все, що тільки в моїй силі. Чи можна заходити часом до вас повідомляти про те, як посувається справа?
— Будь ласка.
Прощаючися з нею у дверях, він, здавалося, не міг випустити її руки. Вона зашарілася.
— До побачення. Дякую, що завітали, — мовила поважно.
Болдвін задурманений, спотикаючись, спускався сходами. Кров прилила йому до голови. Найвродливіша дівчина, яку я досі бачив. Надворі вже йшов сніг. Холодні пластівні боязко пестили йому гаряче обличчя.
-----
Небо над парком рябіло куцохвостими пухнатими хмарками, немов поле білими курчатами.
— Слухай, Алісо, побіжімо цією стежкою.
— Але, Еллен, тато велів мені йти із школи просто додому.
— Боягузка!
— Але, Еллен, ці жахливі люди, що крадуть дітей…
— Я ж казала тобі не звати мене Еллен.
— Ну, нехай Еляйн, дівчина-лілея з Есталоту.
Еллен була одягнена в нову чорну картату суконьку. Аліса носила окуляри, а ноги її скидалися на шпильки.
— Боягузка!
— Дивись, які страшні люди сидять там на лавці. Ходімо! Еляйн, голубонько, ходімо додому.
— Я не боюсь їх. Я могла б літати, немов той Пітер Пен якби хотіла.
— А чому ж ти не летиш?
— Бо тепер не хочу.
Аліса стала хлипати.
— Ой, Еллен, яка ти погана! Ходімо додому, Еляйн.
— Ні, я хочу погуляти в парку.
Еллен почала сходити вниз східцями. Аліса постояла якусь мить нагорі, розмахуючи одною ногою, тоді другою.
— Боягузка! Боягузка! Боягузка! — гукала їй Еллен.
Аліса побігла плачучи.
— Я скажу твоїй мамі!
Еллен пішла асфальтовою стежкою поміж кущів, високо викидаючи ноги.
Еллен у новій картатій чорній суконьці, що мама купила їй у Герна, бігла асфальтовою стежкою, високо викидаючи ноги. На плечі нової її суконьки, що мама купила у Герна, блищала срібна брошка — будяк, Еляйн із Ляммермуру йшла до шлюбу. Наречена. Тра та-та, та-та-та, там десь у житі грає коза. У чоловіка, що на лавці, пов’язка на оці. Чорна пов’язка, пов’язка чорна. Чорний шотляндець краде дітей. Шотляндець з чорною пов’язкою шиється поміж кущів. Еллен уже не викидає ніг. Еллен страшенно боїться чорного шотляндця, що краде дітей, величезного смердючого чоловіка з чорною пов’язкою на оці. Боїться навіть бігти. Ноги обважніли й чіпляються за асфальт, коли вона намагається наддати ходи. Страшно озирнутися, бо чорний крадій дітей позаду. Коли я дістануся до ліхтаря — побіжу до няньки з дитиною. Коли дістануся до няньки з дитиною — побіжу до великого дерева. Коли дістануся до великого дерева… ой, як я стомилася! Побіжу Центральним Західнім парком і вниз улицею просто додому. Вона боялась повернути. Бігла, аж у боці їй кололо. Бігла доки у роті їй пересохло.
— Чого ти біжиш, Еллі? — спитала Ґлорія Дрейтон, стрибаючи через мотузку.
— Бо так хочу, — задихано мовила Еллен.
-----
Заграва заходу кольору вина плямами проступала на тюлевих завісках і цідилася в блакитний сутінок кімнати. Вони стояли біля столу. Зорясті нарцизи в горщику, ще обгорненому в тонкий папір блимали фосфоричним блиском, розливаючи дух сирої землі, змішаної з гострими пахощами.
— Як гарно, що ви принесли мені квітів, містере Болдвін. Завтра я понесу їх Ґесові до шпиталю.
— Ой не називайте мене так.
— Алеж мені не до вподоби ваше ім’я Джордж.
— Дарма! А мені ваше до вподоби, Неллі.
Він стояв, дивлячися на неї. П’янкі пахощі оповивали його. Руки йому висіли немов порожні рукавички. Її поширені очі видавалися чорними, вуста тяглися до нього з-за квітів. Звівши руки, вона затулила собі обличчя. Він оповив худенькі її плечі.
— Слово чести, Джордже, нам треба бути обачнішими. Ви не повинні так часто приходити сюди. Мені не хотілось би, щоб усі старі брехухи в нашому будинку почали плескати язиками.
— Не турбуйтеся про це… Не варто ні про що турбуватися.
— Останній тиждень я поводжуся немов божевільна… Треба покласти цьому край.
— А хіба ви вважаєте, що я поводжуся розумно? Присягаюся, Неллі, що я ще ніколи не виробляв такого. Не така я людина.
Вона засміялася, показавши рівні зуби.
— Ну, щодо чоловіків, то можна й не говорити!
— Невже на вашу думку, я міг би впадати так за вами, як би не мав якогось надмірного, надзвичайного почуття до вас? Я ще нікого не кохав крім вас, Неллі.
— Так-таки й не кохав?
— Щира правда. Ніколи дотепер не думав я про кохання. Надто багато працював в університеті, щоб мати час на дівчат.
— А тепер хочете надолужити те, що втратили?
— Ой, Неллі,