Менгеттен - Джон Дос Пассос
Біля ліжка поралася доглядачка.
— Чи не можна подивитися на дитину, міс?
Доглядачка кивнула. У неї були запалі щоки, сіре обличчя й міцно стулені вуста.
— Я ненавиджу її, — прошепотіла Сузі. — Вона завжди турбує мене. Поганюща стара дівка.
— Не зважай на неї, люба. Тобі ще лишатися тут один чи два дні.
Сузі заплющила очі.
— Ти все ще хочеш назвати її Еллен?
Доглядачка принесла кошика й поставила його на ліжко біля Сузі.
— Яка гарненька! — промовив Ед. — Дивись, дихає… І вони її намастили.
Він допоміг жінці звестися на лікоть. Пасмо її жовтого волосся упало йому на руку.
— Як ви їх одрізняєте одне від одного, сестричко?
— Буває що й помиляємось, — одповіла доглядачка, розтягаючи в посмішку вуста. Сузі з хвилину дивилася жалісно на маленьке червоне личко.
— Ви певні, що це моя?
— Звичайно.
— Алеж на ній нема прикмети.
— Згодом я відмічу її.
— Але моя була чорнява, — Сузі, задихаючись, упала на подушку.
— У неї гарне світле волоссячко, нестеменно таке, як ваше.
Знявши над головою руки, Сузі закричала пронизувато:
— Воно не моє! Не моє! Заберіть його… Ця жінка вкрала мою дитину!
— Люба, ради бога! Люба, ради бога! — він намагався обгорнути її ковдрою.
— Погано, — спокійно зауважила доглядачка, беручи кошика. — Доведеться дати їй заспокійливого.
Сузі сіла, випроставшись у ліжку.
— Заберіть її, — зойкнула вона і впала на спину в нападі гістерії, тягуче, кволо, пронизувато стогнучи.
— Ой боже! — ламлючи руки, скрикнув Ед Сетчер.
— Ви краще йдіть, містер Сетчер… Вона враз заспокоїться, як ви підете… Я поставлю троянди у воду.
На останніх сходах Ед побачив огрядного чоловіка, що повагом сходив униз, потираючи руки. Вони зустрілися поглядами.
— Пефно все гаразд, сер? — спитав огрядний чоловік.
— Так, здасться, гаразд, — кволо відповів Сетчер.
Огрядний чоловік повернувся до нього; радість булькала в його низькому голосі.
— Позторовте мене — моя жінка поротила сина.
Сетчер потрусив йому пухку руку.
— Моя — дочку, — промовив соромливо.
— Вже п’ять років — і кожного року діфчинку, а тепер — подумайте — хлопця!
— Так, — промовив Ед Сетчер, спиняючись на тротуарі, — це великий момент.
— Дозвольте запросити вас випити на радощах зо мною.
— З охотою.
Двиготіли ґратчасті двері салуну на розі Третьої Авеню. Витерши ретельно ноги, вони пройшли до задньої кімнати.
— Ах, — промовив німець, коли вони сіли до дряпаного брунатного столика, — родинне життя повне турпот.
— Це правда, сер. Це ж у мене перше.
— Хочете пива?
— Гаразд. Все що завгодно.
— Дві пляшки кульмбахського імпортного випити за наших нащатків. — Пляшки хлопнули й у склянках встала піна відтінку сепії. — За успіх… Prosit[1], — промовив німець, підносячи вгору склянку. Обтерши піну з усів, стукнув об стіл рожевим кулаком. — Чи дозволите спитати, містере…
— Моє прізвище Сетчер.
— Чи дозволите спитати, містере Сетчер, яка ваша професія?
— Рахівник. Незабаром сподіваюсь стати присяжним рахівником.
— А я власник друкарні і моє прізвище Зухер — Марк Антоній Зухер.
— Радив зустріти вас, містере Зухер.
Вони поручкалися через стіл, поміж пляшок.
— Присяжний рахівник заропляє силу грошей, — промовив Зухер.
— Я саме й хочу силу грошей для моєї дівчинки.
— Діти — та вони їдять гроші, — провадив басом Зухер.
— Чи не дозволите мені поставити вам пляшку пива? — запитав Сетчер, прикидаючи, скільки він має грошей у кишені. Сердешній Сузі певно не до смаку б припало, що я оце сиджу випиваю в такому салуні. Але це єдиний тільки раз і я вчуся ж, вчуся бути батьком.
— Що пільше, то веселіше, — відказав Зухер, — але діти, — вони їдять гроші… Нічого не роплять, тільки їдять і носять одіж. Як би я міг ще як слід поставити справу… Але з заставними дуже важко й грошей позичити ніде… Потім це вічне підвищення платні, — божевільні профсоюзні соціялісти та бродяги…
— Якось та буде, містер Зухер.
Зухер вижав піну з усів указовим і великим пальцями обох рук.
— Не щодня в нас народжується хлопшик, містере Сетчер.
— Або дівчинка, містере Зухер.
Буфетник стер із столика бризки, ставлячи нові пляшки й став поблизу, прислухаючися до розмови. Ганчірка висіла з його червоних рук.
— Але я маю надію, що коли мій син питиме за свого сина, то в нього вже буде шампанське вино. Ах, так ідеться у великому місті…
— Я хотів би, щоб моя дочка була тихою, скромною дівчиною, а не такою, як новітні жінки, що тільки й думають про мережива, оторочки та корсети. На той час я вже звільнюся з посади й придбаю клапоть землі над Гедсоном та працюватиму в саду вечорами. Я знаю людей, що звільнилися, маючи три тисячі на рік. А досягли цього ощадністю.
— Нема рації заощаджувати — встряв до розмови буфетник. — Я заощаджував десять років, але кінець-кінцем, банк збанкротував, лишивши мені за турботи саму чекову книжку. Треба стати ближче до біржі й чекати слушної нагоди — це єдиний спосіб.
— Це ж газардова гра, — відказав Сетчер.
— Еге, сер, це газардова гра, — відповів буфетник, вертаючися з двома порожніми пляшками до прилавку.
— Газардова гра, але він недалекий од правди, — промовив Зухер, роздумливо уставившися скляним поглядом у склянку. — Людина амбітна не повинна упускати добру нагоду. З амбітности і я приїхав сюди на дванадцятому році аж із Франкфурту. І тепер, коли я маю сина, що працюватиме для… Ах, я назову його Вільгельмом на честь могутнього кайзера…
— А ім’я моєї доні буде Еллен, як і моєї матері. — На очах Сетчерові проступили сльози.
Зухер підвівся. — До попачення, містере Сетчер. Радий, що зазнайомився з вами. Але мушу йти додому до дітей.
Сетчер ще раз потрусив пухку руку, думаючи теплі й ніжні думки про материнство та про батьківство, про іменинні пироги й різдво, і стежачи затуманеним піною кольору сепії поглядом, як Зухер виходив крізь обертові двері. За якусь хвилину він випростав руки. Сердешна маленька Сузі, їй не сподобалось би, що я тут… Тепер все для неї і для любої крихітки.
— Гей, а хто ж платитиме? — загорлав буфетник, коли Сетчер дійшов до дверей.
— Хіба той не заплатив?
— Чортового батька!
— Алеж він ч-частував мене…
Буфетник засміявся, загрібаючи червоною долонею гроші.
— Певно той черевань все таки вміє заощаджувати.
-----
Клишоногий, бородатий чоловічок у котелку простував улицею Аллен, рябим од соняшних смуг тунелем, завішаним небесно-блакитними, димно-рожевими й гірчично-жовтими стебнованими ковдрами, захаращеним притертими, імберово-хлібного кольору, меблями. Він ішов склавши за спиною холодні руки над фалдами сурдута, прокладаючи собі шлях поміж скриньок та дітей, що бігали навколо. Він кусав губи й то стулював, то розтулював пальці. Не чув ні зойку, ні вбивчого гуркоту повітряної залізниці над головою, ні їлкого, солодкого, густого духу переповнених осель.
Біля пофарбованої в жовте аптеки на розі Каналу він спинився, дивлячись байдуже на зелену оповістку.