Гра в бісер - Герман Гессе
Посада «тіні» вимагала не тільки цілковитого довір’я Магістра — його Бертрам мав, — але й не меншого довір’я еліти, а цього він, на жаль, так і не домігся. Коли б він зробив помилку, ієрархія не стала б на його захист, як стала б на захист його володаря, якого він наслідував. І оскільки колишні товариші не визнали його, ніякий авторитет уже не міг його врятувати, а ті товариші, репетитори, стали його суддями. Вони були невблаганні, й «тіні» судилося загинути. Справді, Бертрам уже не повернувся зі своєї мандрівки в гори, і через якийсь час пішла чутка, що він зірвався зі скелі й розбився. Більше про нього ніхто ніколи не згадував.
Тим часом у Селище Гри щодня з’являлися вищі й найвищі службовці з керівництва Ордену й Виховної Колегії, і раз по раз когонебудь з еліти та службовців канцелярії Магістра Гри викликали на бесіду; про зміст цих бесід тільки серед самої еліти ходили різні поголоски. Не раз викликали і Йозефа Кнехта: першого разу двоє добродіїв з керівництва Ордену, другого — Магістр філології, потім пан Дюбуа, далі ще два Магістри. Тегуляріус, якого теж кілька разів викликали на такі бесіди, був у піднесеному настрої і все жартував з приводу цього конклаву, як він казав. Йозеф уже під час свята помітив, як ослабли його колишні тісні зв’язки з елітою, а тепер, коли почав засідати «конклав», відчув це ще виразніше. І не тільки тому, що він жив у готелі, як чужий, і що члени Виховної Колегії ставилися до нього як до рівного; сама еліта, коло репетиторів, прийняла його не з довірою, як товариша, а з глузливою ввічливістю чи принаймні з настороженим холодком, вона відійшла від нього вже тоді, як його послали до Маріафельса, і це було правильно й природно: той, хто ступив крок від волі до служби, від студентства чи репетиторства до ієрархії, був уже не товаришем, він міг стати начальником і бонзою, не належав більше до еліти й мусив знати, що вона тим часом ставитиметься до нього критично. Так було з кожним, хто опинявся в його становищі. Але тепер він відчував цей відхід, цей холодок особливо гостро, поперше, тому, що еліта, осиротівши й чекаючи призначення нового Магістра Гри, згуртувалася особливо тісно й зайняла оборонну позицію, а подруге, тому, що її рішучість і завзятість тількино так твердо виявилась у випадку з «тінню» Магістра Томаса Бертрамом.
Одного вечора до готелю прибіг надзвичайно схвильований Тегуляріус, знайшов Йозефа, затяг його до порожньої кімнати, зачинив двері й вигукнув: — Йозефе! Йозефе! Боже мій, як я раніше не здогадався! Я мав би знати про це, та й не важко було здогадатися… Ох, у мене голова йде обертом, я сам не знаю, радіти мені чи ні.
І він, що найкраще знав усі новини Селища Гри, квапливо розповів; більше ніж імовірно, навіть майже напевне, Йозефа Кнехта виберуть Магістром Гри в бісер. Відомо, що ще позавчора на обговоренні у вузькому колі зняли кандидатуру старшого Архіваріуса, якого багато хто вважав безсумнівним наступником Магістра Томаса, а з трьох кандидатів еліти, імена яких під час бесід досі називали першими, начебто жодного не підтримали ні Магістри, ні керівництво Ордену. А за Кнехта вже висловилися два члени керівництва й пан Дюбуа, і до них треба додати вагомий голос старого Магістра музики, якого — це напевне відомо — останніми днями відвідало кілька Магістрів.
— Йозефе, вони зроблять тебе Магістром! — ще раз схвильовано вигукнув він, але друг затулив йому рота долонею.
Першої хвилини Йозеф, мабуть, був спантеличений і збентежений цим припущенням не менше, ніж Фріц, воно здалося йому зовсім неймовірним, та коли Тегуляріус почав розповідати йому, що кажуть у Селищі Гри про «конклав», він збагнув, що таке припущення має підстави. Навіть більше: у серці в нього ворухнулося щось схоже на підтвердження його, ніби якесь почуття, що він був певний і сподівався цього, що такий вибір правильний і природний. Отже, він затулив Фріцові рота долонею, докірливо, суворо, як чужий, глянув на нього, наче раптом між ними пролягла велика відстань, і сказав: — Не треба так багато говорити, amice, я не хочу знати цих пліток. Іди до своїх товаришів.
Тегуляріус, хоч йому хотілося ще багато чого сказати, занімів від того погляду: на нього дивилася нова, ще не відома йому людина. Він побілів і вийшов. Згодом він розповідав, що тієї миті він сприйняв диво1вижну незворушність і холодність Кнехта як удар і образу, як ляпас, як зраду їхньої давньої дружби і близьких стосунків, як незрозуміле наголошення на своєму майбутньому високому становищі й завчасну демонстрацію його. І аж дорогою — а йшов він справді як набитий — йому відкрився сенс того незабутнього погляду, чужого, величного, але й страдницького погляду, і він зрозумів, що його друг сприйняв високу відзнаку, яка випала на його долю, не з гордістю, а з покорою. Він пригадав, розповідав Тегуляріус, як задумливо дивився Йозеф Кнехт і яке співчуття бриніло в його голосі, коли він недавно розпитував про Бертрама та його самопожертву. Ніби він сам мав намір, як та «тінь», пожертвувати собою, піти в небуття — таким гордим і приниженим водночас, величним і покірним, самітним, готовим скоритися долі було тоді його обличчя, наче вже неживе, а витесане на пам’ятнику всім Магістрам, що будьколи жили в Касталії. «Іди до своїх товаришів», — сказав він йому. Отже, він від тієї миті, коли вперше почув про своє нове звання, не міг уже лишатися таким самим, дивився на світ іншими очима, не був товаришем і ніколи більше не буде.
Кнехт, мабуть, і сам міг би здогадатися про своє призначення, це останнє і найвище своє покликання, чи принаймні міг би вважати його за ймовірне, а все ж таки воно вразило, навіть злякало його, як і всі попередні. Міг же подумати про таку можливість, казав він собі згодом і всміхався, згадуючи завзятого Тегуляріуса, який, хоч спочатку й не сподівався таких наслідків, а проте за кілька днів до остаточного вирішення й оголошення вибору виснував і провістив його. Справді, ніщо не промовляло проти вибору Йозефа до Виховної Колегії, хіба що його молодість: більшість його попередників діставали цю високу посаду у віці від сорока п’яти до п’ятдесяти років, а Йозефові не було ще й сорока. Але закону,
