Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський

— Смійся з того, Іване. Мені тільки залежить на тому, щоб моя бабуся все була зі мною в згоді. Я радію, що вона мене розуміє. Нічого я не затаювала перед нею і не думаю затаювати.

Іван подумав:

«Невже графиня знає все? Невже вона потакає всьому, що її внучка робить?..»

Уже хотів спитати про це мавку, та в останній хвилі змовк.

— Яка ж це друга річ, котрої ти боїшся?

— Ти, моя весно, ввійшовши у селянську хату, розчаруєшся…

— Чому?..

— Знаєш… ти дитина, вихована у виставності, серед гарної та блискучої обстановки. А що побачиш у селянській хаті?

— Не кажи так, Іване. Мені не першина зайти до хати селянина. Простота селянського життя мені подобається. А щодо вдачі селянина, то чи знаєш, яка різниця між аристократом і між селянином? Селянин забруджує свою одежу, пан ховає бруд у свою душу.

Тепер обоє вийшли на доріжку, що вела в село.

Вся доріжка встелилася чатинням, з-поміж котрого ледве було видно слід коліс. Над мавкою й Іваном поспліталось гілля молодих сосон, неначе дерева простерли рамена над ними і благословили їх.

Із усіх усюдів сосни посилали молодятам пахощі живиці, від якої груди розширялися і радувалась душа.

Недалеко видно було кінець лісу і у тому місці, на долині, вільний отвір над доріжкою, залитий променисто, мінливо-золотою смугою палкого сонячного дня.

Коли обоє вийшли з лісу, побачили малу, зі старості похилену хатину, а перед нею гралися на вигоні маленькі діти.

Як лиш побачили мавку і Івана, перелізли скоро через пліт і поховалися в коноплях.

Мавка, сміючися, приблизилась разом з Іваном до тину та побачила, як із конопель дивилася на неї боязко цікава пара великих, синіх дитячих очей. Вона почала кликати дитину до себе, однак дитя устромило палець в уста й показувало охоту пірнути глибше в коноплі.

Іван дав мавці в руки бублик і поволі мавці вдалося довести до того, що дитина перелізла через тин і станула перед нею. Була це, може, чотирилітня дівчинка з русявим, майже сиво-білим волоссям, одягнута тільки в довгу сорочинку, повну плям.

Коли мавка подала дитині бублик, дівчинка знов скочила на пліт, аби утікати в коноплі.

Іван її поставив знов на землю і сказав до неї:

— Бачиш, дитино, панна така добра з тобою, а ти втікаєш. Це не гарно. Стидайся!

Коли другі діти побачили, що нема чого панів боятися, вийшли з конопель, і кожне дістало по бублику.

— А де тато й мама? — запитав Іван дівчинку, що перестала соромитися.

— Пішли на панське, — відповіла дівчинка.

— А хто хату пильнує?

— Я, — відказала дитина.

Мавка погладила малу господиню по голівці і заглянула до хати.

Побачила глиняну долівку з вибоями, стару скриню замість стола, в куті нужденне ліжко, під стелею кілька старих образів, на котрих святі аж очі примружили та уста повикривляли, так їх довкруги обсіли мухи. На лавці під печею стояв горнець і так розпер боки, неначеб бозна-які скарби зберігав. Мавка глянула всередину та побачила лиш кілька варених бульб із лушпайками. Вся хатина запалася одним боком у землю та нагадувала жебрака, що в найближчій хвилині впаде. Мавка шепнула щось Іванові, котрий зараз вийшов з дітьми з хати і лишив її саму. Тоді вона зняла образ божої матері, вложила щось позаду межи цвяшок і образ і повісила малюнок на давнє місце. Опісля закликала Івана з дітьми до хати і сказала:

— Діточки, коли прийде тато й мама додому, то скажіть їм так: «Тату, подивіться добре за образи, й вони вам щось дадуть».

— Ну, як ти, маленька господине, скажеш татові?..

Дитина повторила:

— Тату, подивіться на образи, а пані щось дадуть.

Накінці вдалося мавці вивчити дитину, що і як говорити.

Коли обоє пустилися в дальшу дорогу, мавка обізвалася:

— Не перший раз доводиться мені бачити бідних людей і їх життя. Однак сама не знаю чому сьогодні перший раз якась добра сила спонукує мене до наміру добро зробити людям у селі?

Тут мавка глянула на вечірнє сонце, якого золоті проміння злилися з її кучерями в мерехтливо-самоцвітну, чарівну мережанку.

Іван глядів збоку на її осяяне лице з почуттям великої пошани і зворушення, не наважився докинути від себе слова.

Обоє увійшли між два ряди струнких тополь, яких листки зашелестіли ледве чутно, так, немов собі передавали якусь радісну новину. Мавка узяла за руку Йвана й сказала:

— Передовсім мені важко дивитися на те, що бідні люди у селі живуть у таких марних, напіврозвалених хатках. Для того перша річ, яку я думаю зробити, буде: я дам людям частину лісу, щоб вони могли собі поставити нові хати.

У відповідь Іван мовчки поцілував мавку в руку.

За тополями переступили перелаз та увійшли на леваду, за якою виринула хата Іванового батька, схована між яблунями й грушами.

XXVII

Коли переходили стежкою, що вела крізь город, наглянула їх обоїх Йванова сестра Маруся.

Сховалася за угол комори і з-поза яблуні, що притикала до угла, придивлялася хвилинку. Пізнала відразу мавку, а брата не могла пізнати, так його змінило нове, чорне убрання. Коли ж набрала певності, що це Іван, вийшла із-за угла та побігла їм назустріч. Була така схвильована, що не знала, як до обоїх