Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський

надвоє крапелину І на безмежний синій водний лан У безвість кинув кожну половину. Краплини ті, в безкрай закинуті По міліонах літ шукання й муки, Зустрінулися знов у всебутті: Їх вічна туга блисла сяйвом злуки. Це я і ти. В мандрівці у світи Ми, зблукані дві душі-половини, Дійшли до споконвічної мети: Злилися нині у єство єдине. * * * Без тебе я, о ти, весно моя, Лиш атом був у мряках животіння, З тобою я став світлом, що сія — Промінням життя на все творіння. Лиш ти одна сколихуєш до дна В моїм єстві глибини всі незнані. Жемчужиться твій сміх, як сон-піна На вічності блакитнім океані. В душі твоїй і в постаті усій Я бачу блиск небесної поеми. Чар слів, очей, обійм огнений твій — О книжники! Набік усі системи! Вогонь чуття — ось джерело життя, Ума всі сили — жебраки голодні. Чуттям я змірив безмір всебуття, Та перейшов його верхи й безодні З тобою я, о мавко ти моя, У собі чую кликання могутнє: Із моря мого «я» встає зоря Й веде мене в минуле і в майбутнє. Веде на мить у сумерк тисячліть, У темний праліс бою за існіння І шле мене в майбутності блакить, У ясний світ нового покоління. В огні палкім… де нагло ми?.. Де дім?.. Де темна ніч і сонний спокій лежі? Пливем по океані зорянім… Завішені на вічності розмежжі. Блакитний шлях по безконечностях… Ти тулишся усім єством до мене, Тебе пройма якийсь таємний страх, І слово мовиш, пристрастю натхнене: — Боюся я… тремчу… згублюся я… Тебе утрачу й розпливуся млою… Вгорни та заслони мене, хай я Не бачу прірви ген… там… під собою. Аж ось тепер шлях нам огонь роздер І зорі стелять нам вінець весільний. Грім грає нам могутню пісню сфер І світ паде у вир чуття похмільний. — Цілуй мене, ах, зацілуй мене, Одно єство ми, божество обнови. Хай буря світ лукавості здмухне — Ми створим світ із нашої любові. * * * Ген сонце йде… Я буджусь… Де ти?.. Де?.. Я сам… Я все був сам. Мені так сумно. Сіріє ніч, і сірий день веде — Ох, чом, життя, смієшся з мене глумно?..

Як тільки мавка прочитала цю поезію, її всі почування вибухли стихійно.

Мерщій зложила картку, сховала її у викрій на розхвильованих бурхливих грудях, обома руками обняла за шию Йвана і гаряче, жагуче, шалено своїми устами впилася в його уста.

Іван, заскочений, скам'янів.

Спершу він тільки чув, що крізь його уста якесь могутнє, нагле, млісно-чародійне море оп'янілого, жагучого, солодкого вогню йому вливається в душу, в серце, мозок, розливається на ліс, на землю і на небо, на всесвіт.

А він, як іскра в безконечному пожарі, затратив свідомість, хто він, де він, що з ним.

XXIV