Пекло на землі - Віталій Юрченко

Наш конвоїр, поміркованіший, як дижурний, порадив не заводитись, вистарчить і нам, і конвою. Вирішили поділитися по половині. Нам таки припав зад, – чого ми й хотіли. Шкіру забрав дижурний з умовою, що Гудзові дадуть добру «тілогрійку», бо його кожух на троє пасем розлетівся, а драпці вуйкові добру борозду на тілі зробили, ще й досі пече.

За годину Гудз порався коло казана й перемішував порізане вуйкове стегно.

– Сальця б до нього, була б справжня печеня.

– Вкрали сучі сини, – жалкував я.

– У мене є шматочок, – додав Харченко.

Товщ південної свині змішався з солодким товщем північного медведя, і вийшла страва пречудесна. Першим їв десятник Харченко, Гудз і його земляки – я та Бурятинський. Без перебільшень кажу, що в житті нічо смачнішого не їв. Чи тому, що давно не бачив печеного та зголоднів щоденним недоїданням, чи справді вдруге скуштоване медведяче м’ясо таке прекрасне, але страву цю пам’ятатиму так довго, як і всі найчорніші усевлонські картини.

Цілий день жарив Гудз і частував по черзі всіх, кожний їв і облизувався.

– Дай Боже тобі, Гудзе, щодня такого влову.

– Е, ну вас к Богу. На другий раз у мене вже й душі не стало б. Хай кожному по черзі припадає таке щастя. Одному засолодко.

Смакували зо три дні. А Гудз світив плечима, бо ніякої одежі йому не дали.

9 березня.

Розвід затягнувся й кінчився скандалом. Чоловік 20 блотних вийшли на розвід голо-босо й відмовлялись іти на роботу. Їм видали лапті без онуч. Не погодились. Розлютувався Шібанов і наказав загнати їх у сніг, хай стоять, поки не погодяться. Скомандували «п’ять шагов вп’єрьод» (себто у сніг). Кілька чоловік проступили, а завзятіші остались на місці.

– В снєг! – скомандував ще раз конвоїр. Вони не рухались. Конвоїр почав прикладом штовхати в сніг.

– Не пхай, будь чоловіком, а не собакою…

– А, ти собакою називаєш? – визвірився конвоїр, обернув рушницею й щосили прикладом у плечі.

В’язень не стерпів. Шарпнув рушницею і зо всього розмаху вдарив конвоїра по голові. Ротом бухнула кров, а він упав навзнак. Засвистав вартовий, повибігали конвоїри і з багнетами напоготові підходять до в’язня. Він стояв, спершись на рушницю.

– Брось вінтовку, – крикнув дижурний.

– Я кину, та будьте ви людьми, коли зброю в руках носите. Хіба можна босу людину в сніг прикладом заганяти? Та… це… це…

Далі не вимовив: біль підступив йому до горла. Схилився на сніг, заплакавши глибоким плачем – стогоном. Його схопили й понесли до охорони. Що там з ним робили й де діли – невідомо; на роботу він не виходив.

10 березня.

Приїхав на пункт великий обоз. Привезли лаптів, трохи «тілогрійок», валянок, шапок і приладдя. Прибуло 20 нових конвоїрів. Увечері списували, хто потрібує чого, а ранком дехто одержав «тілогрійку», шапку, десятникам видали валянки, одіж діставали лише ті, що краще працювали. Всякий міг одержати лапті. Їх навезли цілу гору. Як на кожному пункті їх стільки, то треба певне з 10 фабрик, щоб на весь Усевлон вистарчило. Який дурень запровадив таке взуття в Усевлоні? Найбільше шануючий то довше як 3 – 4 дні не поносить їх по лісах, пеньках, ломаччях. Хто ж настрій свій до Усевлону виявляв на лаптях, той міняв їх щодня: цюпне сокирою, пропалить на збитки, та й заявляє десятникові: дай лапті, бо на розвід не вийду. І давав, поки було що, а як не стало, то пальцями світили, а на роботу таки йшли.

Хтось тямущий вирахував, що за рік кожний арештант пересічно зносить 90 пар, а кожна пара коштує Усевлонові 80 копійок. Отже це становить 72 карбованці, а за ці гроші дві парі добрих чобіт на цілий рік можна справити, і чоловік не мочив би ніг.

Увечері на вирубаному місці недалеко від шатер побачили нову будову – карцер. Збудували його на зразок 12-го пункту. Старший охорони Шібанов позичив проект у рукраба 12-го пункту Фірстова. Того ж вечора поблагословив його десятник з партії лісорубів Василів за те, що, не виконавши «урока», пустив людей додому.

11 березня.

Старший охорони оголосив по шатрах, хто може виголосити реферат про «февральську революцію». Ніхто не зголошувався – чи справді не було політично грамотних, чи нікому не до серця були «наслідки революції». Обійшов він другий раз шатро й обіцяв доповідачеві день відпочинку.

– А література є? – хтось обізвався.

– Вот єщо захотел. Что я кніжний магазін імєю, что лі?

– А на який тон? По-нашому, чи по-совітському?

– Ну, канєчно, в духє комуністіческом!

– Е, ні, якби висловлювати геть усе, що на серці, то я й без книжки не тільки оплески, а й сльози не в одного викликав би.

– Ну, нічево язик разпускать, а то, пожалуй, пока доклад сдєлаєш, то в карцерє вьо краснорєчіє ізольйош, – збив іронію Шібанов. – Кто можєт сделать настоящій доклад о сверженії самодєржавія? – ще раз запитав.

Сусіди мене підбивають, зголосись, мовляв, матимеш день вільний, буде час і пригадати, що знав, і збрехати, ще й воші поб’єш, а далі може щось підвернеться чи в канцелярії, чи деінде…

Я зміркував, що є рація, і зголосився, власне за мене сказали: «Ось є желающий». Старший охорони покликав до світла, щоб не лише згодою впевнитись, але й зовнішньо переконатися, чи кандидат підходящий. Спитав про освіту, професію і, почувши, що вчитель та ще й інспектор, – велів іти за собою. В шатрі пробував проінструктувати, як робити доповідь. Я мало брав на увагу, бо від його порад тхнуло мітингівськими фразами часів воєнного комунізму. Погодились на тому, що я складу тези й принесу йому розглянути, хай тільки паперу дасть.

Закинув йому тоді слівце, що тяжко незвиклому інтелігентові фізично працювати. Коли б так праця відповідно до фаху.

– Все ми не по спеціальності работаем, зато і наказаніє атбиваєм. Со временем всьо будет, устроім клуб, лікбез, кружкі…

Я вернув у шатро дещо підбадьорений. Може й справді щось відповідне найдеться, бодай не фізична праця, що з кожним днем сили виснажує. От-от ляжеш зовсім; не впадаєш у розпуку лиш тому, що не ти один, а всі, на кого глянеш, виглядають, як з хреста зняті. Похудли наполовину, сили й десятої частини нема. Хто не закляв, не виплакав свого нещастя-недолі!! Тільки одні плачуть не стримуючись, при всіх, з нагоди, другі плачуть нишком, щоб ніхто не чув, не бачив. Оце серед ночі прокинешся й чуєш, як коло тебе відхлипує, вбирає, вшморгує в себе, стримує розгойдані нерви. Хоч і не гаразд було шукати чогось кращого, відступати від загального стану-долі – але… хай пробачать. Всякий ухопився б за билину, рятуючи себе, хоч би комусь це