Пекло на землі - Віталій Юрченко
Проти інших ми вимились добре. «Слєдующая» чогось затрималась, і ми мали час. Я вже чоботи надягав, як зарипіли десятки ніг і рявкнув староста:
– Все вишлі?
– Нас трьох, – обзиваюсь, – зараз виходимо.
Не вийшли, а вилетіли, накинувши на голову верхню одежу, і, наче після трьохденного побуту в псярні, спішили на гарячу піч. Ох, коли б то справжня піч, гаряча постіль!..
Але що за наївність? Не встигли обсушити одежі, що промокла в роздягальні, як:
– Вихаді 20 челавєк! Сабєрісь 15.
– Куди, чого? Ми в парні розпарились і…
– Нє разгаварівать, бистро. Адні дрова рубіть, другіє палатку ставіть. Етап прідьот. – Виходили тягнути жерді, плавали після парні в снігу.
Під вечір я почувся погано. На провірку не пішов, – дав старості поясок і заснув. Того вечора прийшов етап 300 чоловік.
24 лютого.
Підіймався хворий. Лівою рукою не поверну, болить весь бік. Пішов до лікаря, а коло нього така черга з нових, що годі дочекатись. В дорозі половина їх повідморожувала вуха, носи, ноги. Ішли ще гірше, як ми, бо шатер не мали, а не всякий пункт міг їм дати переночувати. Розказували, що на 8-му пункті їх поклали спати просто на снігу, простеливши тоненьку верству сіна. Ранком підняли трьох замерзлих. Етап прийшов в обуреному настрої.
Черги я не дочекався. Пробував залишитись, але дижурний заявив, що без «асвобаждєнія врача нікто нє смєєть оставаться»; мусів іти на роботу.
З трудом ніс на плечах лопату. Товариші помітили, що мені парня таки вийшла боком. Але ради не було. Вона кожному щось на пам’ятку залишила. У того бік болить, тому в нозі крутить, той на вуха не дочуває, а всі до одного кашляють утроє дужче.
Ледве дійшов, а працювати не міг. Мене поставили коло ватри; і там справлявся погано: ні врубати, ні різати не міг. Половина тіла болить, нерухома: під носом і на губі висипали прищі, не дочуваю на ліве вухо, болить частина голови.
День видався довгий без міри…
Вернувшися додому, хотів лягти, але в шатрі незвичайний рейвах. До нас приділили 100 душ нових, речі наші попереносили, поперекидали. Кинувся до корзинки – верх прорізаний, все забрали, тільки пара білля остала; не в мене одного, а в багатьох те саме.
Заявили старості. Він зразу ніби щиро заходився, зігнав на ноги все шатро. Але з першого його слова видно було, що за крадіж він не збирається карати. Сказав мягким тоном:
– Обнаружена покража. Єтого нє далжно бить. Єслі взял сахар, ілі вообще с’єдобноє, тут єщо так сяк: всякому кушать хатіться. Но что касаєтса белья, вєщєй – то ето у ж нє полагается. Савєтую: кто взял – положі незаметно, ібо будет обиск.
Звичайно, ніхто його мало впливової ради не послухав. Дехто підозрівав, чи сам староста не вмішаний в крадіж, – тут у нього багато своїх. Від одного «свойого», що був не в ладі зі старостою ще за часів волі, довідались, що наш староста – катеринославський патентований «блот» – Колька Кадюков; сім раз його судили. Останній раз попався на крівавому ділі: вчотирьох вкрались до хати інжінєра, передушили сім’ю (інжінєра, жінку та матір) і стали шукати за грішми, бо інжінєр мав узавтра платню роздавати. Наймичка, що спала в другій кімнаті, почула це, висмикнулась на другі двері і сповістила міліцію. Налетів несподівано загін міліції. Вони стали стріляти, але мало було зброї. Їх трьох забили на смерть, а Кадюкова з підстріленою рукою забрали до в’язниці. Він виказав головні кубла блотів, і йому дарували життя, замінивши на 8 літ каторги. Був він на соловецькому острові; коли формували начальство для прибережних «участків», його взяли як «бойкого малого», що не одну душу у гріб загнав.
Так от хто над нами старостує!.. То кращого обранця і захисника наших інтересів не знайшлося? Чи не такий і старший охорони? Не було сумніву, що крадіж зробили старостові «свої». Заявили старшому охорони й перевели трус, але нічого не найшли, лише втратили три години відпочинку.
Цього вечора дали нам адресу і сказали, що вільно писати, а чого «нєльзя»:
– Писати читко, недвозначно й коротко: жив, здоров, не турбуйтесь, мовляв, і в такому роді…
– А про харчі, роботу, місцевість можна писати?
– Не рекомендується. Це родичам буде нецікаве.
– А як захворіє, умре чоловік? Хто подасть вістку?
– Начальство само напише. Не слід засмучувати родичів невеселими речами.
Не розпитували. Всякий розумів, чого цензура не пропустить. Адреса показувала, що не треба писати навіть де ми, не кажучи про те, що робимо, як поводиться з нами начальство, що їмо. Та й не було коли писати: від світанку до смеркання на роботі.
Ми мали право писати раз на тиждень лист на одному аркуші паперу, без «намьоков, несвязностей» і лише російською мовою. На адресі, крім адресата, обов’язково мусить бути адреса подавця: Усевлон ОГПУ, участок № 6, рабпункт № 11 від заключонного… (ім’я і прізвище); без адреси подавця лист не піде.
Ця інструкція казала сама за себе. Над нашими листами була сувора контроля. Кожного разу половину листів завертали назад. Причини находили такі: той свою адресу не подав, у того не читко, «нє по существу», а то татарською мовою чи українською… Найбільше листів верталось «ні по существу».
Увечері в темноті писати не можна. Я відклав на інший час…
25 лютого.
На розвід вийти абсолютно не міг. З півночі на лівий бік не перевертався. До мене підійшов лікар сам. По одежі побачив, що я інтелігент, і придивився уважніше. Він признав, що, крім легкої застуди, нічого особливого нема; попробував пульс, начислив 39°. З такою гарячкою звільнення від праці не дають! Треба 40°, але він на свою відповідальність звільнив мене на день.
Крім мене, ще 12 хворих. Невесело в шатрі. Видавалось воно багнюкою в ямі, а хворі, постогнуючи, надавали їй ознаки закинутого тифозного шпиталю. Хворі лежали тихо, тяжко задумані. Маленко кидався в страшенній пропасниці, викрикуючи раз по раз несамовиті речі; білорусин Лятишкевич третій день не ворушився, нічого не їв, та й дати йому, крім хліба, нічого не
