Пекло на землі - Віталій Юрченко

Вибіг старший охорони й наказав зайти в шатро. Ми відступили від трупа, але до шатра не входили.

– Разайдісь, таку вашу… – і вистрілив, а дулом у плечі став заганяти.

Останнього загнав батька – татарина. Він увійшов чорний, заплаканий. Упав на нари й залився – застогнав. По хвилині зірвався й побіг до сина. Припав над ним і ридав безконечним плачем страдницького болю, ніби хотів виплакати смерть сина за себе, за матір, за нас усіх. Певне, питання – за що, де наложив син головою – ще більшим жалем сповняли його серце, бо плач-біль ставав щораз сильніший, трагічніший. Шатро слухало, проймалось його плачем.

Плач перервали. Вийшли конвоїри й потягнули його до шатра. Він пручався, вхопившися за зруб, просив його забити й покласти поруч з сином. Просив насправді, благав, плакав. Конвоїри вагались – що робити. Чутливі серця не мали сили знущатись над нещасним.

Аж вибіг знову старший охорони й наказав забрати до шатра без церемоній. Насилу вволікли, а земляки-татари перенесли на нари.

У жалобі пройшла вечеря. Сумні й покірні вийшли на провірку. Був приявний старший охорони. Говорив про обережність на работі. Його перебив татарин. Він зірвався з нар, відштовхнув днювальних і з воєм кинувся до сина. Знов його схопили й потягли до охорони. Казали другого дня, що довго боровся, рвався, аж зв’язали й уклали спати.

Придушено й пригноблено пройшла ніч. Одинокий сліпак – наше світло блимало тоскним огнем, наче зітхаючи-плачучи по помершому. Темрява навівала ще більшу жалобу-тугу. Думалося багато. Хто певний, що завтра з ним таке не станеться, з нами всіма, коли зірветься кількаденна заметіль, загинем з голоду, ніхто й звістки не подасть. А смерть у сніговій завії, в оцих тундрах, в незнаній далині… Боже, яка зловіщо-страшна…

21 лютого.

Трупа коло шатра не стало. Чи знає батько, як реагуватиме на це? На розвід його не виводили. Коло нього – хворого стояв вартовий. А ввечері, коли вернулися ми з праці, днювальний Горіщак розповів таке:

Довго з охорони чути було відхлипування й просьби. Опівдні вирвався батько й до сина. Не побачивши трупа, він несамовито кинувся до настигаючого конвоїра й зачав його душити: «Дай сина, верни сина». Конвоїр посинів, повалився, випустивши рушницю. Татарин вхопив її й до шатра. Став у бойову позу й закричав: «Виходь, начальник. Давай сина, бо смерть тобі й мені. Де мій син?» – затупотів і зачав стріляти в шатро. Рушниця мала лише три кулі. Як випускав останню, підскочив ззаду вартовий конвоїр і вдарив татарина прикладом у шию. Він снопом повалився перед шатром. Занесли його зв’язаного в охорону. А під вечір верталися з 12-го пункту два візники, і татарина зв’язаного повезли, кажуть на пересильний пункт, якнайдальше від сина.

Оповідання це зворушило всіх. Де перша наша могила – так нікому й не сказали.

Одноманітно й до безумства нудно минали тяжкі дні. Ішли на працю досвіта – невиспані, голодні, вертались темної ночі, – виснажені, голодні, мокрі.

За тиждень життя на пункті кожний став, як з хреста знятий: блідий, худий, із синяками від недоспаних ночей. Ми хронічно не висиплялись. Не давали спати воші, що табунами повзали й з кожним днем ставали нахабніші; доймав холод, вогкість, гнітили нас думки про дім, про сім’ю: не один сльозами рясними обмивався, долю й владу кленучи.

23 лютого.

Не пішли на роботу – підемо до парні. Дивувалися, звідкіль тут узялась вона. На пункті досі не було ніякої будівлі. Крім двох шатер (одно для нас, а друге для начальства й охорони), була конюшня, склад і кухня, зроблені з дрібного ріща і вкриті густою верствою снігу. В таких заховах зберігався видаваний нам хліб, лежало пшоно. Зрозуміло, чому каша гірка: крім вдимленості, вона була зі стухлого пшона. Склади з часом поширювалися, бо прибували обози й привозили запас. Останні візники привезли двоє саней каміння. Було його не так багато. Північні санки на одного «муцака» можуть везти 15 – 20 пудів, не більше. Дві душі на них сяде з трудом. Наші діти більшими спускаються.

З того каміння збудував вигадливий муляр чернигівець Малаховецький парню. Кортіло подивитися на таку парню. Ждали черги. Перед нами ходила партія лісорубів.

– Як баня? – питаємо помитих, що обступили піч у шатрі і дригоніли.

– Підеш, скоштуєш. Хто тонкошкірий – не лізь, попечешся. Задуха така, що й до п’ят добирає.

Догадувались, але кортіло подивитись на усевлонську парню. В полуднє пішли ми групами по 12 душ. Йти недалеко: на низу трішки вбік від нашої дороги, на міст, над річкою, стояла в ріст чоловіка шіпка з тонких деревин. Зверху стирчав комин; з нього, як з кагли, по всій долині розпливались чорно-сірими хмарами пласти диму; він продирався зі щілин, наче ціла будова горіла. Комірка була подібна на собачу буду, чи курник. Як 12 душ вона помістить? З боку причеплено ще одно забудовання; мала це бути роздягальня, але чи майстри не встигли виконати, чи хто старший сказав, що роздягальня розкоші, бо так і залишилась вона недокінченою: заклали дві стіни й зачали третю частину стелі, остання так і світила небом, звідкіля широкими клаптями трусив сніжок.

Ми чекали коло парні, бо ще не вийшла остання партія. Їх підганяли. Крізь діру (дверей ні в парні, ні в роздягальні нема) видно було, як парували на морозі їх розімлілі тіла, як скроплював їм плечі лапатий сніг, як люди похапливо одягалися, перескакуючи з ноги на ногу. Староста гукнув в останній раз і став викидати: одного виштуркнув у самій сорочці, другий вилетів з чоботом у руках, а кожухи й шапки надягали дорогою.

Ми дивились і зітхали. Декому вже було парно; не парня, а готова могила для тих, хто не пройшов усевлонської школи і не засвоїв північного гарту.

Нарешті нас упхали в роздягальню. Можна було роздумувати. Але староста не давав:

– За 20 мінут, живо, кто задєржітся – вибрасиваю голаво на снєг. Єщо трі партії нужно прапустіть.

Я довго вагався, не рішався. І помитись хотілося, щоб хоч трохи воші скинути, і страшно було йти на очевидну простуду. Не міг збагнути також звірства пунктівського начальства. Як таки на снігу роздягати й одягати людей? Таж це для непризвичаєної людини очевидна смерть; хоч би не в цьому «коридорі» роздягатись, де на голе тіло падають клапті снігу. Тим часом люди роздягались, зкручуючись від холоду, клали під себе одежу, брудне білля; роздягнений вбігав до парні, а звідтам горами валила пара. Поки я одягнувся, прийшов староста й наказав вилізати, бо «слєдующая партія ідьот». Наші стали вискакувати. Я скористав з моменту, що в парні залишилось тільки чотирьох, і скочив нероздягнений.

Обняло мене димом і чадом. Коли б хоч роздягнутися. Довго шукав місця,