Пекло на землі - Віталій Юрченко

Зранку я заснув. Прокинувся від крику й галасу. Внесли з хозкоманди в’язня з перерубаною ногою. Я лагодився писати листа. Довго лаштувався. Пробував на корзині – нерівно і рве; на нарах – незручно. Аж найшов шмат кори, вирівняв її і навколішках на мокроті став писати. Заголовок зробив, а що ж далі? Того, що треба, не можна, а писати в нещирому дусі не хотілось. Довго думав, який вибрати тон, щоб хоч маленьку дійсність подати, і щоб пропустили, і щоб жінка знала, яка доля мене стрінула, та й щоб не жахнулась.

Писати було важко: що фраза, що слово, то все глибшим болем воно проймалося, все гіркіший жаль стискав серце. Коли ж доходив до кінця й хотів порадити жінці не побиватися, не сумувати, здоровий верну – стало нестерпно боляче; сум за сім’єю, жаль за своїм життям заговорив з невимовною силою. Ринули сльози, рясні сльози, другі вже за час арештантського поневіряння. Стримував їх, розум підказував, що треба спокійно все приймати, а сльози лилися все густіші, скроплюючи листа.

Плакав щораз сильніше, тяжче, здавалося весь організм, кожний нерв мій виявляв нагнічений біль. Не пам’ятаю, чи коли в житті так довго, так гірко плакав. Соромно, але перемогти себе не міг, мусів виплакатись. Це був, здається, останній плач.

26 лютого.

На роботу вигнали. Переконував лікпома:

– Гражданін лікпом, в мене гірше, є з 40°. Рукою ні повернути, ні підпертись; що за праця з мене буде?

– Как хатітє. Асвобажденія дать нє магу. Жалуйтесь на меня.

Кому що казати?

– Ідіть, ну їх к чорту: нема кому кланятись, будете коло вогню, – радив мені Харченко.

28 лютого.

Звернувся ще раз до лікаря. Спараліжувало зовсім бік, боліло піднебіння, запухло око, зуби; прищі обсипали так, що ні притулитись, ні зігнутись, ні ходити, ні лежати.

Лікар оглянув і по-батьківськи заплескав по плечу!

– Дарагой мой. С етім носітся палавіна людєй. Дєтская болізнь. Нікому асвобаждєнія нє дайом. Но для вас, на свою атвєтствєнность, даю вам дєнь.

Дістав я один день і на тім заспокоївся. Незручно з «дєтскою болєзнью» надокучати, хоч через неї я півтора тижня ледве по світу волочився.

1 березня.

Праця на мості посувалась. Наготували стовпів по цьому боці; треба перенестися на другий для заготовки дерева. Не знали, що з вогнем робити. Розводити новий – великий труд. Зазнали цього на другий день, як ходили до парні. Залишили варту на старім місці. Довелось через річку по ховзьких бальках переходити грітись. Молодші проскакували скоріше, а старі ступали з острахом. Поклали в цей день ще три бальки. Та не обереглися від нещастя, бо прийшло воно з іншого боку.

Прочищали місце, щоб вибратись на беріг. Трудне це завдання – знизу, з води викидати сніг. Поставили три черги з лопатами по чотири чоловіка і заходились. Втомиться черга, її моментально заступало других чотири. За годину глибока штольня була прорубана. 8 чоловік висадили на беріг. Черга з чотирьох уже повільніше відкидала з низу, а на горі працювали активніше.

А коли чотири з них, налягаючи з берега, забиралися вже в глиб, на косогір (беріг був дуже крутий, аж вдавався в сушу), відкололася ціла гора снігу.

З гори крикнули:

– Тікай!

Та було запізно. Гора зісунулась і потягла за собою двох в’язнів. Один з них, Грицюк скочив у воду на другий бік. Другого – Винокура, старшого, що стояв проти стіни, гора збила й посунула за собою, а далі розлізлася й накрила.

Ми похололи приголомшені. Що робити?

– За лопати! Всі за лопати! – кричав у безтямі Харченко.

З божевільною швидкістю заходилися коло снігу й за п’ять хвилин розкидали гору. Але нове лихо: купи снігу розлізлись і посунули за водою. Пропаде чоловік: віднесе на середину, на глибоке.

– Кладімо гатку на містку. Дерева, ломи давай, хоч трупа стримаємо…

– О, показався. Сюди, назад перепин… – і Ярошенків не договорив, – провалювався у воду. – Спасайте, – крикнув.

– Мотузок, мотузок скоріш. – Хапався за голову розгублений Харченко.

Ярошенкові кинули мотуз, він підхопив і врятувався. А Винокура не видно. Всі товклись у снігу, не находючи ради. Скупчились коло моста, гатили лопатами, деревом, щоб вода не забрала тіла. Післали Гудза сповістити на пункт.

Поки прибігли конвоїри з гаком, Винокур уже лежав на березі синій, обмерзлий, напухлий. Збили мари й понесли мерця на пункт.

Там уже знали. Винокурів земляк, Демченко, виглядав із шатра.

– Несуть, несуть, – пішло по пункту. Як ми надходили, висунули з обох шатер.

– Сюди, в «палатку» (шатро), на його місце. Хай хоч по-христіянськи полежить.

– В палатку, в палатку, – просили всі. – Ось і свічка.

Але вибіг старший охорони і завернув процесію. Засюрчав свисток, повибігали конвоїри і порозганяли нас по шатрах.

Як і перший мерлець, переночував Винокур коло шатра, а ранком був новий наряд на три чоловіка. Сюди попав мій сусід по нарах Ягоцький В. Він розказував, що це вже третя могила. Одного залишив головний отряд, а другий був татарин.

Так Демченкові й не довелося засвітити свічки над покійним земляком.

Пізно вночі прибув третій етап з 180 людей. Стали у великій тісноті.

2 березня.

Життя на пункті ускладнялось, дисципліна суворіша. Людей 565 і серед них багато блотів: в останній партії прийшла їх з сотня. Замість тихого, сумного життя, що створилося в перші дні, коли було нас 100 душ, тепер на пункті стало гучно, як у циганському шатрі. Що день, що година, то якась оказія. Там украли щось, там бій знявся за місце, то за недодану порцію, то коло печі не помирились, то хтось не хоче йти на роботу. В шатрі тіснота страшенна, боротьба з вошами стала неможлива: лазили вони по одежі, по руках, по чоботях. У вільну хвилину лише те й робили, що один в одного воші вибирали. Розводи та провірки ще більше затягались.

Кілька разів просили старшого охорони робити вечірню провірку в шатрі.

– Нєльзя. «Лагер – ето ваєнная дісціпліна».

Сьогодні на розводі стався скандал: партія лісорубів заявила, що зі своїм десятником не піде на роботу. Він не визнає «уроків»; хто виконав завдання, – мусить до вечора займати другу «постать». Крім того уроки дає не всім однакові: хто з ним по-доброму – тому уроки менші, а хто слово проти його, для того, метр – два рази довший…

Партія виступила зі строю й розсілась по снігу. Це була новина і рукрабові, і старшому охорони.

– Я сам пайду с вамі і буду присутствовать при раздаче уроков, – умовляв рукраб.

– Не хочем. Він придирається до всякої дурниці. У другого люди спочивають вдень і кінчають урок, а ми, як підстрілені, женемось і завсіди останні приходимо до дому.

– Чого же ви хочете?

– Дайте другого десятника.

– Не буде сьогодні.

– То ми не підем на роботу.

– Чаво распісиваться начал, – накинувся старший охорони на останнього, – как фамілія?

– Та