Пекло на землі - Віталій Юрченко

– Вийді сюда… Вийді, гаварю!

В’язень не йшов.

– Конвоїр! Взять єтово гада в палатку, ми ему дадім новаго десятніка.

– Кто єщо хочет другаво десятніка?

Всі, як води в рот набрали.

– Я вам пакажу, как фанаберії показивать, – покивав він наганом. – На работу без разгаворов.

І пішли, правда з «разгаворами», – з тихими прокльонами.

Повз нас пройшов другий етап на 12-й пункт, душ з 400. Тягнувся півдня. Говорити не давав лютий конвоїр. Все-таки довідалися, що на пересильний пункт прибувало щодня по 2 – 3 тисячі свіжих. До нас ще приженуть з тисячу. Вже всюди є пункти, в деяких (6 – 7 пункт) зачали будувати бараки. Їм на відході сказали, що доки залізниці не збудуємо, не вернемось додому. Дехто з них жартував: «Коби тільки сніг зійшов, там пари надійде багато, не треба й залізниці, а вдома будем». Словом, йшли хлопці веселі. Ще не понюхали усевлонського режиму. Якої вони заспівають, як підуть у ліс?

Вечером дали нову страву: риблячу юшку. З охотою хапали ложки, думали, що справді щось поживне, бо за 2 тижні незмінна, вдимлена вівсяна каша набридла. Та першою ложкою розчарувались. Не рибляча юшка, – а з кістками, солена, ропа, що на собаку вилий – утікатиме. Їсти її біда. Вхопиш ложку, поки вибереш кістки, вже й сьорбати нема чого. Так чоловік їсть-їсть, перебирає в ложці, та як не стукне нею, вилається міцно й береться за завтрішню пайку. Хто ж, ївши, кісток не вибирав, – наражувався на небезпеку: поколе піднебіння, чи й удавиться. І вечір не обходився без пригоди коло юшки: то проковтнув хтось кістку і три дні носився з животом, кричучи серед ночі, то кістка поперек горла стала, й з трудом її вирвали, перепоровши йому горло, то так накопирсав собі в роті. Коли б не сніг, погинули б від спраги.

Ніхто не наїдався такою юшкою. Запротестували, просили завхоза, щоб не варили, але не від нього це залежало. На пункт привезли 200 бочок риби. Якось пізніше я оглядав їх; на одній було написано «Центросоюз 1916 г., Архангельск». Ого, думав собі; ця риба з дореволюційним стажем мала час вимокнути. Десь у глибокому льоху лежала, що й обручі полопали від іржі, й уся риба гниллю-цвіллю пахла, а в зупі часто не лиш кістки, але й здоровенні черв’яки попадались. Мабуть вони сердеги революції не пережили, згинули від голоду десь 1920 – 1921 pр., бо в рибі, крім кісток та черв’яків, м’яса ми не надибали.

Оцією рибою годували нас до травня. Слово «риба» так остогидло, що ще й досі я не можу їсти зі смаком доброго оселедця. Це нагадує всю гидоту: темне зі смердючим повітрям шатро, блимаючий каганець – чортик, що хвилини відхаркуючі та спльовуючі зморені обличчя, їх брудні порепані руки, соковиті лайки – приповідки до риби і все, що містило в собі те прокляте життя.

4 березня.

Прийшов перший раз з 12-го пункту листонош – молодий хлопець, молдаван з-під Бірзули. Говорив з нами, як туди йшов, довго затримався, як вертав з нашого пункту. Розпитував, як живеться нам, оповідав, як на 12-му пункті. З його слів виходило, що на нашому пункті зі всіх боків краще. Ми не вірили, не припускали, що десь може бути гірше.

– У нас, – розповідав листонош, – всім верховодить рукраб Фірстов – великий кацапура. Гадюка, якого світ не бачив. Увійде до шатра та як гримне – всі бояться, як льва. Його засуджено на смерть з Шахтинською групою[57], але ВЦК замінив на 10 років. Вчора до півночі тримав усіх на морозі та навчав, як в’язні поводитися мають. «За найменший проступок нищу, – каже, – військово-лягерним судом. Хто не може скоритись, лягай зразу в сніг, щоб не мучивсь і другим не заваджав». Повибирав десятників, собак таких, як сам, і гнуть нашого брата. Але оці, що прийшли позавчора, щось йому встроять. Геройські хлопці є. Вчора один вихопився й сказав, щоб не лякав так зразу, бо ми мовляв, не раз дуло револьвера в роті тримали. Фірстов, як тигр, кинувся на нього, зломав і виніс на двір. Конвоїри зв’язали й кинули в сніг. Так він сердега лежав, доки мітінг не скінчився. Фірстов тільки промовив «отак всякому за найменше, це вам не в бабуні». Не знаю, що далі буде. У нас по дворі не вільно ходити. Прийдеш з роботи – зі шатра не вилазь. На сторону без днювального не вийдеш, уночі випускають по одному. Цілу ніч коло дверей черга. Поки дочекаєшся, то й ніч пройде. Виходиш на роботу невиспаний, безсилий. А харчі, то щоб комуністи повік їх їли. У нас вже шістьох поховали, а 14 чекають черги. Лікар гарна людина, та звільняє не він, а Фірстов. На розвод виводять і хворих. Фірстов перечислить їх і так на око «етот, етот, етот… остаются, – остальниє марш у лєс». І мусять іти. Даром лікар доводить, що температура 40°. Аби на ногах тримався. Бігає, сукин син, по роботах три рази на день та накручує десятників і робочих. Біда, кажу вам.

Такі речі розповідав листонош щодня. Ми порівнювали зі своїм станом і приходили до висновку, що в нас краще: рукраб наш, теж москаль і за Шахтинське діло 10 років має, але людина добра. Ніхто від нього ще лихого слова не чув. Страшних наказів він ще не давав. За нього справлявся старший охорони Шібанов. Кажуть, він до 1923 року був чекістом. Видно, переступив не через одного трупа.

5 березня.

Праця на мості ставала важча. Баланів наготовлено досить. Почалася трудніша робота коло вбивання стовпів. Довжелезні балани (так в Усевлоні звуть будівельне дерево) вбивали в землю на метрів 3 – 5. Поки на суші забивалось, – не було страху; коли ж стали бити над водою та в воді – робота пішла не на жарт. Треба було лізти на висоту 10 – 15 метрів від землі, робити там руштовання для 6 чоловік, прив’язувати його коло балана, далі витягати на нього 10-пудову бабу, що трьох людей ледве підніме й бити до «отказу» (поки годі). Страшно дивитися з боку, а тим, хто був на вишці, хоч прощайся зі світом.

І справді картина лячна: уявіть собі високі береги на 6 – 8 метрів; над ними через річку перекладено 4 довгих балани, а на них легко оперта височенна 10 – 15 метрів свая, яку треба вбити на 3 – 5 метрів у землю. Ото на неї лізе відважний чолов’яга (у нас Васюк), вбиває кілька довжезних цвяхів на 1 – 2 метри від вершка і вкріплює мотуз; коло нього прив’язує два тонких балани вздовж, два поперек – і руштовання