Пекло на землі - Віталій Юрченко
– Я їх возьму по-своєму.
І Шібанов таки «взяв».
21 березня.
Перед розводом запропонували другому шатрові виділити «делегатів для докладних переговорів». «Зубатих делегатів» притримали в охороні (пізніше посадили до карцеру). Поки «делегати перемовляли», прийшов нарядчик до шатра і наказав вийти за одіжжю голим і босим. Не розкусивши цього помислу, вискочило 60 чоловік. Їх оточили конвоїри й повели за шатро. Тут почалося сортування: хто згоджується на роботу – відводили праворуч, хто не згоджується – вкидали в сніг. Перших відвели в третє шатро, а проти других у снігу наставили багнети. Було їх зразу зо 30, але з кожною хвилею танули. Кому босому охота стояти в снігу? Згодились усі. Винесли для них 10 пар штанів, порізали 10 мішків на онучі для 30-х і погнали на роботу.
Заходилися коло тих, що остали в шатрі. Справилися легко, бо ошуканство зламало твердість й розбило єдність шатра. Вийшли майже всі. Дванадцятьох, що не годилися – убий їх – забрали до карцеру.
Скандал ліквідували досить тихо. Лиш уночі весь пункт схопився від страшного крику в карцері: один з «делегатів» замерз, а другого страйкаря так і непритомного вивели. Другої ночі їх обох винесли туди, де поховали Винокура.
23 березня.
Складав у канцелярії охорони списки в’язнів. Прибігли з 12-го пункту двома саньми за 10 конвоїрами. Що сталось – не розчув. Конвоїр подав до рук Шібанову лист й просив «как можно скореє».
За п’ять хвилин 8 озброєних конвоїрів сиділо на підводах. За підводами тільки сніг засвистав. Запитав діловода охорони – що сталося, але той не знав, чи не хотів признатись. З нетерпінням очікував листоноша з 12-го пункту – той розповів би, але того дня він не прибув.
А ввечері весь пункт гудів про повстання на 12-му пункті. Провірку зробили в шатрі і нас не випускали на двір, всюди збільшили варту.
24 березня.
Розвід пройшов суворо й скоро. Вислали з робочими весь конвой, крім тих, що вернулися вночі з 12-го пункту.
Напружено очікував я вісток від листоноша, але поговорити з ним не вдалось. Мене, старосту, нарядчика й завхоза вислали на робочі участки «на всякій случай».
Аж увечері мостовик Васюк, зі слів листоноша, передав мені таке про подію на 12-му пункті:
Серед партії лісорубів вийшло «непорозуміння». Група в’язнів стала «не в час» закурювати. Конвоїр наказав «брось», – вони не послухали.
– Брось, пріказиваю, – шарпнув одного й вибив так дорогий для арештанта тютюн.
– Собако, чого шарпаєш? – розлютився постраждавший і випростався перед конвоїром.
Цей скипів і штовхнув в’язня в груди, аж в’язень повалився. На конвоїра скочили всі курці й змісили. Другий конвоїр почав стріляти в гурт. На щастя, один з в’язнів, що стояв недалеко конвоїра, підліз з-за сосни й бахнув його ломакою. Заворушилась уся група й кинулася хто з чим на конвоїрів. Один з них здав рушницю й підняв руки, а четвертий, обстрілявши всіх, утік на пункт, ранивши двох. Розлючені в’язні забили обох конвоїрів.
– Кидай роботу, – скомандував ранений у плече. – Почнем війну. Однаково, як на роботі не замучать, то перестріляють. Війну всьому начальству. Хто не хоче коритись собакам – за мною.
Вийшло чоловік з 15. Озброїлись трьома рушницями, сокирами, повдягали шинелі трьох конвоїрів і гайда до сусідніх партій. Там обеззброїли ще шістьох конвоїрів, мобілізували зо два десятки охочих з сокирами і вирушили в наступ на пункт знищити все начальство й охорону.
Дорогою до пункту їх зустріла вогнем охорона. Присіли, дали сальву. Два конвоїри впали, останні – ходу. Ці за ними. Добігли до пункту, аж тут зустріли їх гучною сальвою. Упало зразу двох. Це параліжувало сміливість повстанців. Засіли у снігу. Але лежати не було рації: і холод, і час дорогий. Кидались атакувати – не бере. На пункті озброїли все начальство і сипали вогнем з 25 крісів. Ранило ще двох, між ними й самого ініціятора Крашанюка, колишнього повстанця отамана Ангела. Повстанці з сокирами стали відсуватись. Знялася паніка. Відважніші зісталися з крісами й пішли, на щастя – чи їм, чи начальству. Як смеркало, схильці стежкою під сильним огнем підлазили до пункту. Там паніка, бо багато людей не було на пункті – майже всі партії лісорубів не вернулись.
Аж тут настрій перемінився. Підійшла підмога: прибігло наших 8 конвоїрів. Не розпитавшись, як склались обставини, вони кинулись на повстанців. Ці зі свого боку не знали їхньої сили й давай тікати. Чотирьох забили на місці, двох піймали живих, одного взяли раненого (ініціятора), а двоє лише втікло.
Пійманих і ранених вели закутих дротом тріюмфально, як якусь геніяльно-переможну здобич. Довго думало начальство, яку найстрашнішу кару над ними вчинити, щоб на такі вчинки ніхто більше не важився. Фірстов сам подав пропозицію: привселюдно спалити.
І того ж вечора пізно весь пункт оглядав таку картину. Серед двору розвели величезне багаття, виладнали всіх до одного в’язнів під збільшеним конвоєм; над вогнишем забили чотири ломи, збили троє руштовань, до них прив’язали трьох пійманих в’язнів-повстанців і почепили над багаттям. Вони шкварчать, корчаться в муках, а Фірстов тут же на бочці промову каже: «Ось вам приклад, як Усевлон дисципліну тримає. Нехай не спокушається ніхто протестувати, бунтувати, бо розплатиться тяжко».
Горіли сердешні в’язні, пекло кожного коло серця. Один селянин, побачивши на вогні людину, ахнув і задубів. Не одному вночі снилась ця воістину звіряча розправа.
Морозом обдавало, коли вислухував я це оповідання. Другого дня весь пункт знав усе, дарма, що начальство намагалося таїти.
Ще сумніша, ще похоронніша атмосфера створилася на пункті. До начальства зростала ненависть і страх.
26 березня.
Прийшла з участку для мене пака інструкцій. Чиясь голівка мала досить велику фантазію, бо функції «воспітатєльської» роботи поширила геть на всі галузі життя й роботи пункту. Згідно інструкції, «воспітатєль» мусить бути і мораліст, і вчитель, і агітатор, і юридичний довідник, і технічно-канцелярський помічник, і клюбно-просвітянський провідник. А в плянах роботи наївні чи нахабні культпросвєтські провідники вимагали і школи лікнепису[60] закладати, і гуртки засновувати, і вечірки влаштовувати, і лекції-реферати, і стінні, живі газети складати. Словом, як у доброму клюбі, де люди з’їхались не на гемонську роботу й голодне життя, а на розвагу.
Лють не раз брала, читаючи абсурдні приписи. Як можна ліквідувати неписьменність, коли не то книжки, клаптика паперу, а ступитись в темному шатрі ніде, а в додаток людина 13 – 16 годин на праці, на морозі, в мокроті. Або який дурень буде в політгуртку якусь там радянську конституцію студіювати, коли він ненавидить її всіма фібрами душі своєї трижди розп’ятої.
Зі всіх цих щоденних красномовних приписів я тільки те й робив, що відписував, що «не можна з таких то й таких причин»; щотижня складав довжезний звіт