Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Тату, то коли мамуся вийде? — Сташек втрачав терпець.

— Як усе буде добре, то, може, вже навіть завтра. Не журись, сину, нас повідомлять.

Сташек побоювався, що можуть розминутися з мамою. Від самого ранку присів з Тадеком на своїй прилікарняній сосні. День продовжувався йому жахливо, вечоріло, а мама все з лікарні не виходила. Отже, коли побачив пані Садковську, спішно став на її дорозі. Навіть ні про що не питав. Пані Садковська зупинилася, присіла навпочіпки перед Тадеком, дістала хусточку і витерла йому ніс. Встаючи, немов упевнилася.

— Твоє ім’я Сташек?

— Так, прошу пані.

Поклала долоню на його плече і, дивлячись йому уважно у вічі, сказала:

— Слухай, Стасю, ти вже великий і розумний хлопець. Мені прикро, але ваша мамуся ще сьогодні з лікарні не вийде. Вчора було майже добре, а сьогодні мамі знов погіршало. Мусимо почекати. Візьми малого, робиться вже холодно, і повертайте в барак.

Батько пішов до лікарні на ніч.

— Посиджу трохи біля мами... Лягайте спати, на мене не чекайте. Тадзеві помий ноги і припильнуй, щоб помолився.

У Тадека ноги були, як ріпа, потріскані від хлюпання по воді, протерті біля кісточок, вмиватися не хотів, поплакував. А потім відразу взяв його сон, зівнув, і Сташеку ледве вдалось його намовити, щоб перехрестився. «Ангеле Божий, сторожу мій», — повторював за Сташеком напівсонно, стогнав і губив слова. Не мучив його довго молитвами, отулив братика ковдрою.

Сташек уклався на нарах, натягнув ковдру на голову, щоб не чути, що діється в бараку. Але сон не приходив. Мучився, повертався з боку на бік. І про що б не пробував подумати, все через хвилину кудись тікало, розпливалося в тумані, а перед його очі поверталася мама, що лежала на лікарняних нарах. І той її тихий голос: «Стасю, синку!»... Ні, ні, ні! Мамуся одужає! Напевно одужає. Моя мама не помре. Не може вмерти! Ксьондз Немчицький вчив його на релігії, що як дуже, дуже вірити, то Пан Біг завжди людину вислухає. Сташек встав, став на коліна. «Вірю в Тебе, Боже живий»...

Не пам’ятав, як заснув. Єдине, що йому пригадалося, то що молився і просив про здоров’я для мами. Батька ще не було, видно, з лікарні не повернувся. Тадек спав. Спали люди в бараку. Тим часом весняне сонце вже встало, і його скісні промінці просочувалися крізь мале вікно в бараку. Сташек зсунувся з нар і підійшов до вікна. Бачив звідсіль Пойму, зелену стіну тайги на другому березі, віддалік комендатуру, а дещо ближче стежку до лікарняного барака. Раптом здригнувся, майже приліпився до шибки і заслонив рукою сонце, щоб краще бачити. З боку лікарні повільним кроком у напрямку моргу йшли санітари з носилками. За носилками йшов батько. А на носилках, а на тих носилках лежала мама! Сташек упізнав золотисту, улюблену мамину сукню.

— Мамусю! Маамооо!..

се минає на цім Божім світі. Так і час смертоносного тифового помору наближувався в Калючому до кінця.

Червень був бездощовий, жаркий. Сплили води, просихали болота. З кожним днем було все менше похорон. Люди більш притомно розглядалися довкола. Лише зараз наставав час підрахунку жертв епідемії. Вистачило піти над Пойму, щоб побачити, скільки прибуло на кладовищі свіжих могил і березових хрестів.

Результати епідемії тифу були жахливі. У Калючому не було сім’ї, яка б не похоронила над Поймою когось зі своїх. У багатьох сім’ях померло по кілька осіб. А були й такі, по яких слід загинув назавжди і останньому не мав вже хто родовідного імені на хресті випалити.

Лише в червні через багняні розливи продерлися до Калючого кінні запряги санітарної експедиції. Приїхав лікар, справжній для даного випадку, привезли сироватку, ліки й трохи продуктів.

Дезорганізоване табірне життя поверталося до регламентної норми гулагу. Комендатура знов гнала людей на роботу, домагалася виконування планів на зрубі. Весна вповні, наближувався час сплавлювання рікою підготовленого зимою дерева. Разом з прибуттям експедиції до коменданта Савіна повернулася давня бадьорість. Бо був час, особливо після смерті Барабанова, що в боязні перед заразою комендант майже не виходив за межу комендатури. З експедицією прибув на місце Барабанова новий заступник. Звали його Савчук, був українцем, походженням з-під міста Кам’янця-Подільського і непогано розмовляв польською мовою. Савчук почав виконання службових обов’язків від упорядкування паперів Барабанова, списку таємних донощиків, перегляду портфелів осіб, яких той підозрював. Не поспішав з висновками, пізнавав польське середовище. Від першого дня показав себе ніби людиною доступною, яка багато розуміє, хоче полегшити людям життя і, де можна, допомогти. Турбувався про хворих, держався близько до лікаря, доктора Філатова, старого, худого, як жердина, мовчуна, який почав переборювання епідемії тифу від загального щеплення. Савчук зі своїми помічниками пильнував, щоб всі одержали уколи, а при нагоді робив своє, приглядався до людей.

Епідемія дезорганізувала, винищила кожного десятого в бригадах. Не лише хвороби винищили людей, над Калючим зависла примара голоду. Забракувало борошна на випічку хліба. Зі складу вимітали рештки ячмінної крупи. Навіть солі бракувало. Тайшет замовив транспорт продуктів, особливо борошна. Але щоб підводи могли дістатися до Калючого, треба було кільканадцять кілометрів від селища на бурхливому припливі Пойми збудувати міст. Савін назначив для цього бригаду Сєдих. Кілька днів мучилися з тією переправою. Не поверталися на ніч до