Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Люди вже давно повернулися з роботи, а батька все не було. Лише сусідка по нарах Юлія Земнякова сказала їм, що батько прямо з роботи побіг до мами, до лікарні. Повертаючи, батько зайшов ще до їдальні і приніс у котелку порцію супу. Їли мовчки. Сташек вертівся з цікавості, щоб почути, як там мама, але не смів запитати батька. Суп через силу проходив йому крізь горло. Раптом пригадав собі про решту хліба. Сягнув за пазуху і віддав батькові згорток.
— Лише стільки залишилося, татуню. Тадзьо плакав, то я йому дав. А знаєш, санітари то не хотіли цього хліба для мамусі взяти. Говорили, що там, у лікарні, то їм дають їсти. Навіть хліб там...
— Добре, Стасю, добре...
Батько говорив незвичайно тихо, лагідно, рука зі згортком тремтіла в нього і якусь хвилину не дивився на Сташека, тільки водив поглядом по стінах.
— Зараз вам цей хліб поділю. У суп собі покришите. Я спізнився, бо був у лікарні мамусю відвідати.
— Проснулася вже? — Сташек не видержав.
— Проснулася? А... так, так! Проснулася, вже є притомна. Питала про вас. Гарячка менша. Ліки їй дали.
— А коли мамуся повернеться? — Сташек здивувався, що замість нього про маму запитав Тадек. Батько дав йому супу зі свого котелка.
— Повернеться наша мама, повернеться! Нехай тільки трохи одужає, то до нас повернеться.
Долина не сказав дітям правди. Стан здоров’я їх матері був важкий, майже безнадійний. Коли прибіг до ізолятора, Тося спала. Стояв біля неї, дивився і не будив. Підійшла Садковська, відійшли убік. Не треба було ні про що питати.
— На жаль, тиф. Так як у всіх у цьому залі.
— Вибереться з цього?
— Надія в Богові! Гарячка страшно висока. Опівдні на хвилину прийшла до пам’яті.
— Може, щось принести, про щось постаратися?
— Ліків не маємо, сироватки. Але ж стосовно цього ви тут не постараєтесь. Все залежить від сили організму.
— Може щось з’їсти?
— Пане Долино, будьте серйозні! Що, може бульйон з курки зварите? Щоб тільки криза минула, то й на цій крупі, яку тут маємо, якось виживемо.
— Нехай пані скаже дружині, що я тут був. Тільки не хотів її будити. І що завтра також заскочу.
— Скажу, скажу...
Наступного дня була неділя. Ще перед світанком Долина розбудив Сташека і сказав йому, щоб усе пильнував, бо він зараз піде в тайгу назбирати черемши і сарадели. Лікар сказав, що це буде добре для мами. Можливо, повернеться пізно, навіть ввечері, то щоб не нервували. Тепер також не говорив дітям правди. Під час безсонної ночі вирішив, що незважаючи на розливи попробує пробратися до Усолья і обміняти щось у знайомого бурята. А може, дістане саме ту курку на бульйон, про який згадувала Садковська. А може, якісь ліки від бурятів принесе.
Подібно як зимою, Долина тримався Пойми, перемагаючи її берегом бездоріжні пагорби й долини. Весна починала вступати в свої права. Зимою якось не запам’ятав, що Пойма крутиться стількома гострими півколами. Крім цього, не передбачив найгіршого: ширини і глибини її весняних приток. В однім із таких потоків заледве не втопився. Швидка притока Пойми, яка загородила йому дорогу, була надто широкою, щоб її перескочити. Надто швидкою, надто холодною та надто глибокою, щоб форсувати її вбрід. Помітив вітролом старої сосни, звалений з одного берега на другий. Поправив сокиру за поясом, окутав руки мішком з костюмами для обміну і, балансуючи для рівноваги, повільно, ступня за ступнею, сунув до другого берега. Раптом посковзнувся, втратив рівновагу, гілка, за яку інстинктивно вхопився, тріснула і міцна льодяна течія струменя поволокла його, як пір’їнку, до головної течії Пойми. Рятувався, як умів. Не мав за що зачепитися, душився водою, слабів щораз більше. Рятуватися, рятуватися! Така дурна смерть — Тося! Малюки! Якийсь корінь. Тепер! Міцний, болісний удар боком об затоплену колоду. На ній задержався.
До Калючого Долина доволікся останками сил, без мішка з одягом, без сокири. До Усолья не дійшов, мусив повернутися... Минали дні, мати з лікарні не поверталася. Сташек цілими днями крутився поблизу лікарняного барака, а стара звалена сосна стала його постійним обсерваційним пунктом. Декілька разів осмілився навіть зачепити пані Садковську. Гладила його по голові, втішала і говорила це ж саме, що батько. На Сташека відвідини лікарні не хотіла погодитися.
Невтішений, повернувся на стару сосну, гримнув на брата, щоб той не заліплював собі губи живицею, бо і так цим не наїсться, і вирішив, що... напише мамі листа! Зіскочив із сосни, вхопив Тадека за руку і побіг у барак. З часів, коли ще пан Корчинський їх вчив, Сташек сховав під нарами старий зошит і недогризок хімічного олівця. Послинив олівець і почав писати.
«Дорога мамусю! Чи ти вже здорова?»... Відразу однак почав спочатку, бо пригадав собі, що всі листи, які писала мама або часом від когось одержувала і читала голосно,
