Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

У бочці поблискувала чорна, як смола, мазь.

— Смердить це, як пекло! Смола!

— Не смола, тільки дьоготь. З березової кори його витоплюють. А що смердить, то тому мошки й комари його не люблять. Що будемо з ними робити? Губи, руки, ноги, все, що видно, будемо дьогтем мазати...

Пойма, збовтана брудним намулом, мчала швидко, крутила численними коловоротами. На її високому березі, на відкритих до ріки галявинах чекали зібрані взимку великі кучі деревини. Укладені саженями або будь-як розкидані, схрещені одна на одній, могутні балки треба було вибрати з тієї плутанини і з високого берега зіштовхнути, звалити в ріку.

Ранок був бадьорий, ясний. Сєдих затримав бригаду перед першим навалом. Прикликав чотирьох міцних чоловіків, а іншим наказав дивитися, як до роботи при сплаві братися. Озброєні баграми, «землечерпалками», довгими жердинами, обкованими з одного кінця залізним крюком, витягували з балок ті найдовші й укладали з них паралельні полотна, по яких деревину мали штовхати у воду. Полотно готове. Туша величезної сосни на ньому укладена.

— Давай, каті! — командує Сєдих.

Підважене, поштовхуване баграми дерево зрушило! Вертиться, крутиться, грубший відземний кінець залишається ззаду, щохвилини впаде, зсунеться з полотна, а тоді нові підйоми, нова мука.

— Уважно, уважно, щоб нам не впало. Рівно, рівно. Пашол!

Величезна, зіштовхнута баграми колода зірвалася зі стрімкої кручі, якусь частку секунди летіла в повітрі, щоб з гуркотом ударити у воду. У спіненому фонтані на момент утонула, але ріка викинула її на поверхню, закрутила спіненим виром, вирівняла і понесла з течією.

— Поплило! Поплило!

Сєдих витер піт з лоба.

— Ось так це має виглядати. Ясно? — Підтакували головами. — Ну і харашо. По чотирьох мужиків підберіться. А баби на допомогу, де буде потрібно. А ви удвох, — тут немов мимохідь вказав на Сильвію Краковську і Гонорку Ільницьку, — будете зносити гілляки і вогонь підтримувати.

З кожним днем краще з тим сплавом справлялися. Зате не могли справитись з лихом кровожерливої мошки і комарами. Чим вище підіймалося сонце, чим міцніше пригрівало, тим щораз невідчепніше, щораз більшими силами атакувала їх ця погань. Почали комарі, до яких люди якось вже були призвичаєні, бо разом з весною настирливо дзижчали і болісно кусали до крові. Вечорами пхалися до бараків і не давали спати. Одним порятунком від них був дим. Перед бараками розпалювали ввечері вогнища. В бараках тліли смолисті скіпки й гілки. У тайзі, над рікою, почувши запах людей, комарі злітали з усіх боків і атакували у неймовірній кількості, помноженою силою. Услід за комарами заатакувала мошка. «Машка, машкара проклятая!» — так цю сибірську біду тайги, від Уралу до Тихого океану, називали місцеві. Сибірська мошка може вбити жеребця, телятко. Не дай Боже, коли своїм нальотом нападала на залишене без опіки немовлятко! Мошка проникала скрізь. Дрібніша від маку, засипувала очі, затикала вуха, з кожним ковтком втягуваного повітря затикала ніздрі, проникала у рот, душила, задавлювала у стравоході. Мошка топилася в кожнім ковтку води, в кожній ложці супу. Якщо хтось у тайзі не мав сітки, не помазав обличчя, рук, ніг дьогтем, не обкурив себе димом, терпів. Мошка і комарі своєю отрутою спричинялися до виникнення лишаїв, ран, довго не загоюючої пухлини, переносили всяку заразу, і особливо малярію.

Лише тепер оцінили поради свого бригадира. Усі мазати смердючим дьогтем обличчя, шию та руки. Чорні, подібні до негрів, блискали білками очей, плювали гидкою мошкою, пересували вогнища, щоб охоронятися димом.

Протягом цілого місяця бригада Сєдих працювала на сплаві. Сажені балок зникали з берега і спливали до гирла Пойми. Але коли остання колода скотилася в воду, сплав на цьому не закінчився. Тепер до обов’язків бригади належало прямувати берегами вниз Пойми, зіштовхувати у головну течію ті колоди, які затрималися, уткнули в мілинах. Це була важка робота, інколи небезпечна. Для цього кожного дня віддалялися від Калючого на кілька кілометрів, і не могло бути й мови про повернення на ніч до бараків. Сєдих відіслав до Калючого жінок і слабкіших. Залишив найсильніших мужчин, найбільш досвідчених. Одержали тижневі порції хліба, крупи, забрали казанки, щоб було в чому щось зварити. Тягнули за собою плоскодонний човен, на якому розмістили багаж і який служив їм для переправи з одного берега на другий. З бригадою також пішов новий заступник коменданта, Савчук.

Данилович з Болєком Деренем знали, що у подальшій течії Пойми є бурятське село — Усольє. Долини в бригаді не було, ослаблений після тифу, залишився в Калючому. Тепер поговорили собі на стороні.

— Цікаво, чи до Усолья доїдемо?

— Напевно! Зимою вистачило нам доби. Мені відразу було ясно, навіщо, той енкаведист з нами волочиться. Пильнуватиме, щоб не зустрітися з бурятами.

Робота була копітка. Атаковані хмарами комах, випатлані в болоті, посувалися вниз ріки дуже поволі. Савчук пригодився на стільки, що повільненько плив у човні, а коли було потрібно, підпливав, щоб люди могли переправитися з берега на берег або перебороти надто широку, впадаючу у Пойму, притоку. Через ті притоки треба було переправлятися, у вирах водних течій, що стикалися, знаходилося найбільше зачіпок.

Ввечері, вибравши місце для нічлігу, розпалювали вогнища і варили крупу. Майже щодня з качкою, упольованою Савчуком. Часом у котлі з’являлися риби, яких у Поймі не бракувало. Сєдих був спеціалістом з їх виловлювання з прибережних ям і з-під каміння. Він також варив з них «уху», густий суп із риби. Савчук і Сєдих кормилися з одного котла і до